Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Так, вона схибила лише на декілька років.

– Так, – усміхається Кім, – Мін, вона була добрячою торпедою. Татко називав її «Міс Базіка». Він її дуже любив.

Кімі відвертає голову, тишком прикладає руки до очей. Пам’ятаю містера Кіма мовчазним чоловіком, який проводив більшість часу, сидячи у м’якому кріслі та дивлячись по телевізору якісь спортивні програми.

– В якому році народилась Мін?

– У 1949-му. Померла у 1956-му. Смішно, зараз вона була б уже середнього віку, з дітьми. Їй би вже було сорок дев’ять. Її діти могли би вже навчатися у коледжі або взагалі бути ще дорослішими та ходити на роботу, – промовивши це, Кімі озирається на мене, а я дивлюсь на неї.

– Ми намагаємося, Кімі. Ми робимо все можливе, все, що лише можна собі уявити.

– Я нічого не сказала.

– Угу.

Кімі блимає на мене своїми віями, наче вона – Луїза Брукс чи ще хтось.

– Гей, друже, щось я застрягла на цьому кросворді. Дев’ять по горизонталі, починається з «к»…

Клер: Спостерігаю, як поліцейські пірнальники запливають у озеро Мічиґан. Ранок, небо затягнене хмарами, але вже дуже спекотно. Стою на пірсі, що на Демпстер-стрит. На Шерідан-роуд стоять п’ять пожежних, три швидкі та сім патрульних машин, в усіх увімкнені блимавки. Тут сімнадцять пожежників та шість лікарів «швидкої». Також чотирнадцять поліціянтів та одна жінка-поліціянт – низька товста жіночка, чия голова, здається, аж розчавилася під кепкою. Вона постійно верзе якісь дурні загальні фрази, які мали би мене заспокоїти, але у мене навпаки виникає бажання зіштовхнути її з цього пірса. Тримаю в руках одяг Генрі. Вже п’ята година ранку. Тут навіть зібрався двадцять один репортер, дехто з яких – телерепортери, що приїхали у мікроавтобусах, зі своїми операторами та мікрофонами, а дехто – представники друкованих видань, разом зі своїми фотографами. До того ж тут тиняється парочка похилого віку: поводять себе стримано, проте дуже допитливі. Намагаюсь не думати про розповідь поліціянти, який повідомив, що саме світив на Генрі прожектором поліційної машини, коли той стрибав з пірса. Намагаюсь не думати.

Пірсом ідуть двоє новоприбулих поліцейських. Вони розмовляють з іншими – тими, хто займається цією справою. Потім один із них, – той, що старший, – відходить від них та підходить до мене. У нього старомодні закручені догори вуса з тонкими кінчиками. Відрекомендовується капітаном Мічелсом та запитує, чи відомо мені про існування причин, через які мій чоловік захотів би покінчити з собою.

– Насправді, я не впевнена, що він це зробив, капітане. Розумієте, він дуже добре плаває, може, він саме зараз допливає до… е-е-е… Вілмету, чи ще кудись… – роблю легкий порух рукою у напрямку півночі, – і будь-якої миті повернеться.

Капітан дивиться підозріливо.

– І часто він так плаває посеред ночі?

– Він страждає на безсоння.

– Ви сварилися перед тим? Він був засмучений?

– Ні, – брешу я, – звичайно, ні. – Дивлюсь на воду. Впевнена, що зовсім не переконала його. – Я спала, а він, мабуть, вирішив піти поплавати, а мене не хотів будити.

– Він залишив якусь записку?

– Ні, – я вже ламаю голову над тим, яке б то придумати більш реалістичне пояснення, коли чую хлюпіт біля берегу. Алілуя! Дуже вчасно. – А ось і він!

Генрі вже доплив до мілини, починає виходити на берег, але чує мій вигук, кидається у воду та пливе до пірсу.

– Клер, що тут відбувається?

Стаю на коліна. У Генрі втомлений вигляд, і він замерз. Тихо промовляю:

– Вони думали, що ти затонув. Один із них бачив, як ти впав у воду. Вони вже дві години шукають твоє тіло.

Генрі розхвилювався, але водночас його все це дуже потішило. Будь-що, що може роздратувати поліцію, його тішить. Усі поліціянти скупчилися біля мене та мовчки їдять очима Генрі.

– Ви Генрі Детембл? – запитує капітан.

– Так. Не заперечуєте, якщо вийду з води?

Усі прямуємо за Генрі до берега: Генрі пливе уздовж пірса, а ми всі йдемо поруч. Він вибирається з води та стає на землю, наче мокрий пацюк, з якого скапує вода. Передаю йому його сорочку, він обтирається нею. Натягує решту свого одягу та спокійно стає, в очікуванні того, що ж то поліція зараз з ним учинить. Хочу спершу поцілувати його, а потім убити. Або навпаки. Генрі обіймає мене. Він холодний і вологий на дотик. Міцно притуляюсь до нього, до його холоду, а він тісно притискається до мене, до мого тепла. Поліція ставить йому різні запитання, він увічливо відповідає. Це поліція Еванстону, є дехто з поліції Мортон Ґроув та Скокі, котрі прийшли, не зрозуміло якого грому. Якби вони представляли поліцію Чикаґо, вони би знали Генрі та заарештували його.

– Чому ви не відгукнулися, коли поліціянт крикнув вам вилазити з води?

– У мене були беруші, капітане.

– Беруші?

– Ну, щоб вода не затікала у вуха, – Генрі начебто щось шукає у кишенях. – Не знаю, куди вони поділися. На мені завжди беруші, коли плаваю.

– А чому ви плавали о третій годині ночі?

– Не міг заснути.

І так далі. Генрі бреше так майстерно, навіть наводить якісь факти у підтвердження. Насамкінець, без особливого ентузіазму, поліція виписує йому штраф за купання у невстановлений час, та ще й на закритому пляжі. П’ятсот доларів. Поліція нас відпускає, йдемо до машини, і цієї ж миті на нас налітають репортери з телекамерами та фотографи. Без коментарів. Лише плавав. Будь ласка, не хочемо, щоби нас знімали. Клац. Зрештою пробиваємося до машини, що так і стоїть собі на Шерідан-роуд, з ключами всередині. Заводжу двигун та опускаю скло. Поліція, репортери та ця парочка похилого віку так і стоять на траві, спостерігаючи за нами. Не дивимося одне на одного.

– Клер…

– Генрі…

– Вибач.

– І ти також.

Він дивиться на мене та доторкається моєї руки, що лежить на кермі. Мовчки їдемо додому.

П’ятниця, 14 січня 2000 року (Клер двадцять вісім, Генрі тридцять шість)

Клер: Кендрік веде нас лабіринтом коридорів, застелених килимами, обклеєних гіпсокартоном та зі звукоізолюючою плиткою. Проходимо до конференц-зали, без вікон, на долівці – блакитний килим; з меблів – лише довгий чорний полірований стіл в оточенні м’яких крісел, що обертаються. Також там є дошка та маркери, щоби по ній писати; годинник над дверима, кавоварка, горнята, вершки та цукор біля них. Сідаємо з Кендріком за стіл, Генрі намотує кола кімнатою. Кендрік знімає окуляри та масажує собі пальцями ніс із боків. Відчиняються двері, й молодий латиноамериканець у хірургічному халаті закочує у кімнату санітарні ноші, на яких – клітка, прикрита якоюсь тканиною.

– Куди