Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Просто залиште тут, якщо не заперечуєте, – просить Кендрік.

Чоловік знизує плечима та йде. Кендрік прямує до дверей, повертає перемикач, і кімната занурюється у напівтемряву. Генрі стоїть біля клітки, його ледь видно. Кендрік підходить до нього та мовчки стягує тканину, якою та клітка була накрита.

Від клітки йде запах кедра. Стою та дивлюсь на неї. Нічого там не бачу, окрім картону від рулону туалетного паперу, кількох мисок, пляшки води, колеса для бігу та пухкої тирси. Кендрік відчиняє зверху на клітці дверцята, просовує туди руку та виймає щось маленьке та біле. Ми з Генрі згуртувалися біля нього, дивлячись на крихітну мишку, яка сидить на долоні Кендріка та лупає на нас оченятами. Кендрік виймає з кишені маленький ліхтарик у формі авторучки, вмикає його та блимає на мишу. А та на мить виструнчується, а потім зникає.

– Ого! – захоплено промовляю.

Кендрік знову накриває клітку тканиною та вмикає у кімнаті світло.

– Це надрукують у науковому журналі «Природа», наступного тижня, – посміхаючись, гордовито промовляє він. – Головною статтею.

– Вітаю, – каже Генрі та кидає швидкий погляд на годинник. – А скільки часу вони зазвичай відсутні? І куди вони діваються?

Кендрік вказує жестом на кавоварку й ми обоє ствердно киваємо.

– Як правило, десь близько десяти хвилин, – пояснює, наливаючи у три горнятка кави та по одній передаючи нам. – Вони потрапляють до лабораторії з дослідження тварин, що у підвалі: туди, де вони народилися. Здається, більше нікуди вони не потрапляють, та й на довше ще не зникали.

– Почнуть, коли старітимуть, – зі знанням справи похитує головою Генрі.

– Так, поки що ви маєте рацію.

– А як ви це зробили? – запитую Кендріка. Досі не можу повірити, що він це зробив.

Кендрік дмухає на каву та відсьорбує, відтак скривлюється. Кава гірка, тож досипаю ще трохи цукру в своє горня.

– Ну, – починає він, – дуже допомогло те, що в Селери встановився повний мишачий геном. От він нам і розповів, де саме шукати за нашими чотирма генами. Але ми й без цього могли впоратися. Ми почали з клонування твоїх генів, а потім використали ензими, щоб відкраяти пошкоджені ділянки ДНК. Затим узяли ці частинки та підселили їх у ембріон миші на стадії чотирьох клітин. Ця частина роботи була легкою.

– Так, звичайно. Ми з Клер постійно займаємося цим на нашій кухні, – піднімає брови Генрі. – А яка частина була важкою? – запитує, сідаючи на стіл і тримаючи горнятко з кавою.

Із клітки долинає скрип колеса для бігу.

– А складність цієї роботи полягала в тому, – дивиться на мене Кендрік, – щоб змусити матку мишачої матері виносити цих модифікованих мишей у потрібний нам термін. Вони постійно стікали кров’ю та вмирали.

– Матері помирали? – стривожено запитує Генрі.

– Матері помирали, – ствердно киває головою, – і дитинчата помирали. Ми не могли зрозуміти причини, тому почали спостерігати за ними двадцять чотири години на добу. І потім зрозуміли, чому так ставалося. Ембріони подорожували у часі поза материнською утробою, а потім поверталися у неї, тому в матках ставались внутрішні кровотечі; вони гинули. Або просто на десятий день вагітності у них ставався викидень. Це нас дуже вибивало з колії.

Ми з Генрі переглядаємося, а потім відводимо погляд.

– Оце може пояснити, чому в нас… – кажу Кендріку.

– Так, – згоджується він, – ми розв’язали цю проблему.

– Як? – цікавиться Генрі.

– Ми дійшли висновку, що це, мабуть, імунно-захисна реакція. Щось у цих зародках було настільки чужорідним, що імунна система маток постійно боролася з цим, наче то був якийсь вірус чи ще щось. Отож, ми ослабили імунну систему маток, і потім усе вийшло, наче якась магія.

Мені у вухах аж стукає. «Наче магія…»

Раптом Кендрік нахиляється та хапає щось із підлоги.

– Є! – вигукує, показуючи мишу на своїй долоні.

– Браво! – Генрі у захваті. – А що далі?

– Генна терапія, – каже Кендрік. – Ліки, – знизує він плечима. – Навіть якщо ми можемо зробити так, щоби вони щезали, ми все ще не знаємо, чому це трапляється. Чи як це трапляється. Отож, намагатимемося розібратися.

Пропонує дати Генрі мишу. Він наставляє долоні, і Кендрік кладе її туди. Генрі з цікавістю розглядає.

– У неї тату, – помічає він.

– Лише так ми можемо їх розрізняти, – пояснює Кендрік. – Вони доводять працівників лабораторії до сказу, бо постійно тікають.

– Ось така у нас перевага, якщо за Дарвіном, – сміється Генрі. – Ми втікаємо.

Він гладить мишу, а вона випорожняється йому на долоню.

– Нульова терпимість до стресу, – зітхає Кендрік та кладе мишу до клітки, де вона відразу ж біжить до картону з-під рулону туалетного паперу.

Тільки-но повертаємося додому, сідаю за телефон та дзвоню лікарці Монтаґ, переповідаю їй усе про імуносупресанти та внутрішні кровотечі. Вона уважно слухає та каже нам прийти наступного тижня. А вона тим часом зробить деяке дослідження. Кладу слухавку, Генрі нервово дивиться на мене поверх колонки «Бізнес» у газеті «Таймс».

– Варто спробувати, – кажу йому.

– Забагато мертвих мишачих мам до того, як вони зрозуміли причину, – побоюється Генрі.

– Але ж спрацювало! У Кендріка вийшло!

– Так, – усе, що спромігся сказати Генрі, відтак знову повернувся до читання.

Спершу розтуляю рота, щоб навести якісь аргументи, однак передумую та йду в свою студію, занадто схвильована, щоб сваритися. Вийшло, як у казці. Наче магія.

П’ятий

Четвер, 11 травня 2000 року (Генрі тридцять дев’ять, Клер двадцять вісім)

Генрі: Пізня весна двотисячного; йду по Кларк-стрит. Нічого видатного у цьому немає – просто чудовий теплий вечір у Андерсонвілі. Стильна молодь, умостившись за маленькими столиками, попиває каву-глясе у кафе «У Копі», чи «У Реза», смакує кус-кусом за середнього розміру столиками, чи ж просто прогулюється, ігноруючи шведські крамнички з сувенірами та різним антикваріатом, вихваляючи при тому собак одне одного. Я мушу бути на роботі, у 2002 році, але… Ну, що ж тут удієш? Метові доведеться прикрити мене на сьогоднішньому майстер-класі. Подумки зауважую, що потрібно буде пригостити його вечерею.

Прогулюючись, несподівано бачу Клер по інший бік дороги. Вона стоїть перед крамничкою вінтажного одягу «У Джорджа», та розглядає вітрину з дитячими речами. Навіть її спина висловлює бажання, навіть її плечі зітхають від жагучого прагнення мати дітей. Спостерігаю за нею: вона притуляється лобом до вікна і стоїть так, сумна та пригнічена. Переходжу дорогу, ледь не втрапивши під колеса вантажівки, що доставляє посилки, та автомобіля «вольво». Стаю поруч неї. Клер підводить погляд та бачить моє віддзеркалення у вікні.

– О, це ти, – обертається до мене. – А я думала, ти пішов у кіно з Гомесом.

Таке враження,