Читати книгу - "Розколоте небо"

Варя ще не знала, чи зможе набратися сил, щоб піднятися з ліжка, не говорячи вже про роботу на городі, але вона любила вслухатися в його спокійний лагідний голос. Вона вірила, що так і буде. У неї навіть з’явилася надія, що з настанням весни повернеться батько.

Розділ 87

Райком партії терміново відкликав Бикова, тож Григорій Тимофійович поспішно готувався до від’їзду. Він дістав із шухляди усі папери та печатку, розклав на столі й заходився їх упорядковувати. Усе було б добре, якби не випадок із Пантьохою. І треба ж такому трапитися саме в останній день його перебування у Підкопаївці! Хоча що з нього взяти? Дурень є дурень. Биков скоса поглянув на Лупікова. Той сидів за столом, втупившись у чистий аркуш паперу.

– Григорію Тимофійовичу, – підвів очі на Бикова, – може, ти напишеш?

Биков невдоволено потер підборіддя.

– Ні, Іване Михайловичу, – сказав він, про себе відзначивши, що отримує якесь задоволення, бачачи, як піт рясно покриває червоне чоло однопартійця. – Звикай працювати без мене. Моя місія, направлена на укріплення даного села, скінчилася. Партія відкликає мене для нового, важливого завдання.

Лупіков витер чоло, зітхнув, почав старанно виписувати кожну букву.

«Секретарю райкому партії товаришу Кобзі І. В., – вивів на папері ближче до правого боку, вказав, чия записка, посередині трохи збільшеними буквами написав: – Докладна записка. – З нового рядка продовжив: – Сповіщаю, що двадцять третього березня цього року померла… – Лупіков замислився. Писати «від голоду» заборонено, тож можна написати «від старості». Так буде навіть правильніше. Секлеті п’ятдесят п’ять років, тож вона могла померти природною смертю. Врешті-решт, він не лікар, щоб розбиратися, від чого померла стара, його завдання написати докладну. – …померла від старості колгоспниця 55 років Іващенко Секлета. – Лупіков задумався. Як її по-батькові? Втім, яка різниця? Нехай буде Іванівна, дописав по-батькові. – З нею в одній хаті проживав її син Іващенко Пантьоха… – Чорти б його побрали! Впевнений, що дурень не знає свого батька, тому можна написати Васильович. – …Васильович, 22 роки, колгоспник, їздовий. – Не писати ж, що він трунарем був за сумісництвом? – Син два дні не виходив на роботу, а коли я зайшов до нього довідатися про причину невиходу, то побачив на ліжку труп його матері. У матері вищезазначеного колгоспника була відрубана сокирою ліва нога… – Як же правильно написати? Лупіков знову рясно вкрився потом. – …разом із задньою частиною тіла, – дописав і задоволено посміхнувся сам собі. – Дану частину тіла син порубав на менші частини. Половина була знайдена у бочці, засолена, останнє даний колгоспник уже встиг спожити. Двадцять п’ятого березня було вилучено лишок не вживаного у їжу тіла. – Лупіков перечитав написане, залишився задоволеним. Продовжив: – Іващенко Пантьоха, як і його мати, Іващенко Секлета, вступили у колгосп у перші дні його заснування. Коли було організоване суспільне харчування для колгоспників, родина Іващенків таким користувалася. На даній роботі Іващенко Пантьоха отримував на трудодень чотириста грамів хліба, що в повній мірі було достатньо для нормального життя. Скоєний злочин колгоспник пояснив так: «Захотів м’яса, а його ніде було взяти». – Лупіков, поміркувавши, вирішив у кінці зробити приписку, яка не буде зайвою. – Село і колгосп у продовольчому відношенні у районі вважаються забезпеченими. Заходи з політичної забезпеченості у селі і колгоспі прийняті. – Зітхнув із полегшенням, внизу поставив підпис, назву села і в кінці проставив дату: – 25 березня 1933 року».

– Все! – видихнув. – Перевір, – подав папір Бикову.

Григорій Тимофійович перечитав, посміхнувся.

– Підійде, – сказав. – Тільки ось є сумнів, чи писати «Цілком таємно», чи там самі допишуть.

– Якщо розкинути мізками, то краще зараз написати. Я тобі передаю записку, яка не повинна потрапити у чужі руки, тобто таємно. Допишу, а там, нагорі, нехай керівництво само вирішує, що з нею робити.

– Правильно, – погодився Биков.

Іван Михайлович згори зробив припис дрібними буквами «Цілком таємно», промокнув чорнило, склав аркуш вчетверо і віддав однопартійцю.

– Слухай, а чому він з’їв матір, коли отримував вдосталь хліба? – запитав Бикова.

– Ти з неба звалився? – хіхікнув. – Щоб активісти віддали хліб дурню, а собі не залишили? Спочатку щось давали їсти, а потім перестали. До речі, негайно розпусти актив. Свою роботу вони вже виконали, тож нехай ідуть працювати.

– Як накажеш.

Биков підійшов до вікна, задивився на садибу Чорножукових.

– Не знаєш, як там куркульська донька? – запитав, думаючи про щось своє.

– Оклигує помаленьку. Живуча, сука!

– І ще одне, – сказав Григорій Тимофійович, не обертаючись до однопартійця. – Пошли Жаб’яка до Ганни Теслюк, нехай мені принесе шкіряну куртку.

– Так…

– Я ясно сказав? – перебив його невдоволений Биков.

Частина дев’ята

Хліб на крові

Розділ 88

Страхітливий танок смерті, яка владно розгулялася, відчувши свою перевагу над життям, пізнали підкопаївці у березні, квітні та травні. Люди постійно відчували її холодний подих, її владу. До неї звикли так, ніби вона завжди була поруч. Мовчки, без сліз, без ридань виносили з осель своїх близьких, знаючи, що смерть – це не лише порожнеча, а й позбавлення від страждань. На зміну Пантьосі прийшов старий Пантелеймон, а підвода, як і раніше, щодня робила об’їзд усього села, збираючи тіла померлих. Різниця була лише в тому, що навантажених мертвих людей було набагато більше, ніж узимку. У довгий рів новий їздовий скидав трупи людей – худих, чорних, напіводягнених і голих, із розкритими ротами. Навесні серед них було багато дітей. Два чоловіки присипали землею тіла, а Пантелеймон того ж дня їхав за іншими. І навіть така оперативна робота не могла позбавити село від запаху смерті. З настанням потепління ставав нестерпним трупний сморід. Новий голова колгоспу Сушко Олександр Сергійович, розуміючи, що посівну кампанію не провести з такими слабкими людьми, якимось чином зміг організувати обіди для колгоспників. На обіди у великому казані варили кукурудзяну кашу, іноді – пшоняну, бувала навіть юшка – подоба страви, в якій плавало кілька зерен пшениці, до страв додавався шматочок хліба. Видавали на обід по черпачку, за яким шикувалася черга. Йшли на роботу усі, хто міг, хто ледь тримався на ногах, бо там була не тільки робота, а й надія на порятунок. Діти з четвертого класу кидали навчання і йшли працювати нарівні з дорослими.

Олександр Сергійович налагодив харчування у школі, там почали давати дітям шматочок хліба і капусняк, але все одно батьки відправляли старшокласників на роботу у колгосп. Доводилося приймати всіх охочих, хоча й умови стали жорсткішими. Восьмого квітня