Читати книгу - "Природа всіх речей"

уміла, й стала жити далі. Вона вперше помітила, що батькове здоров’я слабшає, і то швидко, як зауважила Ганнеке де Ґроот. Тут не було нічого дивного (Генрі вже сповнилося дев’яносто!), але все життя він здавався їй таким гігантом, таким взірцем людської незламності, що його теперішня слабкість вразила й налякала її. Генрі дедалі більше часу проводив у своїй кімнаті, геть збайдужілий до важливих справ. Він погано бачив, майже нічого не чув. Щоб хоч щось почути, мусив прикладати до вуха слухову трубку. Алма була потрібна йому як ніколи: і, скоріше як доглядальниця, ніж секретарка. Він жодного разу не згадав про Емброза. Про нього ніхто не згадував. Дік Єнсі писав, що ліани ванілі на Таїті нарешті дають плоди. От і вся звістка про втраченого чоловіка.

Однак Алма постійно про нього думала. Тиша в друкарні, розташованій поруч з її кабінетом у возівні, щодня нагадувала про його відсутність, як і запилені й занедбані оранжереї з орхідеями й нудьга за вечерею. Ще треба було обговорити з Джорджем Гоксом публікацію книжки Емброза про орхідеї — цим тепер займалася Алма. Ще одне нагадування — і то болісне. З цим неможливо було нічого вдіяти. Всіх нагадувань не стреш. Правду кажучи, жодного з них не стреш. Її смуток був невичерпний, але вона замкнула його в маленькому, покірному їй закутку свого серця. Це все, що було їй під силу.

Алма знову шукала втіхи й розради в роботі, як і раніше, коли їй бувало самотньо. Вона повернулася до праці над «Мохами Північної Америки». Повернулася до свого порослого мохом каміння, крихітних прапорців і позначок. Знову спостерігала за повільним розвитком і занепадом кожного виду. Знову відчула натхнення, яке востаннє відчувала два роки тому — впродовж тих п’янких, радісних тижнів перед весіллям — коли їй сяйнула думка про подібності між водоростями й мохом. Тепер вона вже не була так твердо переконана в своїй правоті, але їй досі здавалося цілком ймовірним, що водяна рослина обернулась у наземну. Тут щось таїлося — якесь поєднання чи зв’язок — але цієї таємниці вона розгадати не могла.

Шукаючи відповіді, намагаючись зайняти чимось свій розум, Алма знову занурилася у суперечки довкола мутації біологічних видів. Ще раз вдумливо перечитала Ламарка. Ламарк припускав, що біологічна трансмутація відбувається через надмірне або недостатнє використання певного тілесного органа. До прикладу, писав він, жирафи мають таку довгу шию тому, що від часу своєї появи деякі окремі жирафи так високо тягнулися, щоб з’їсти плід із верхівки дерева, що впродовж життя їхні шиї справді виросли. Відтак, цю особливість — видовжену шию — вони передали своїм нащадкам. І навпаки: пінгвіни мають крила, з якими нікуди не полетиш, саме тому, що вони перестали ними користуватися. Крила ослабли через бездіяльність, і цю характерну рису — пару куцих, непридатних до лету відростків — вони передали своєму потомству, визначивши таким робом природу свого біологічного виду.

Смілива теорія, та Алма не до кінця її розуміла. Якщо дотримуватися теорії Ламарка, думала вона, на Землі мало б відбуватися значно більше перетворень, ніж було насправді. Згідно з такою логікою, мислила Алма, у євреїв, які століттями практикують обрізання, вже давно мали б народжуватися хлопчики без крайньої плоті. У чоловіків, які все життя голять бороду, повинні були б з’являтися на світ сини, в яких узагалі б не росла борода. Жінки, які щодня завивають волосся, мали б народжувати кучерявих доньок. Але ж такого не відбувалося.

Та все ж, щось змінювалося — Алма в цьому не сумнівалася. І так думала не тільки вона одна. Ледь не всі вчені говорили про те, що один біологічний вид, ймовірно, здатний перетворитися на інший — може, не за чиєсь життя, але протягом тривалого проміжку часу — точно. Довкола цієї теми вирували неймовірні теорії й баталії. Енциклопедист Вільям Вевелл саме вигадав нове слово — «натураліст». Багатьох учених обурив цей недотепний новотвір, бо він мав зловісне звучання, схоже на жахливе слово «атеїст» — чому б далі не називати себе просто натурфілософами? Хіба це слово не побожніше й чистіше? Однак тепер між цариною природи й цариною філософії проводили межу. Щораз рідше траплялися священики, які працювали водночас ботаніками й геологами, позаяк дослідження світу природи надто часто суперечило біблійним істинам. Колись Бог являвся людям у чудесах природи, тепер ті самі чудеса кидали виклик Богові. Тепер вчені мусили вибирати, до котрого табору пристати.

Тоді як давні переконання здригалися й тремтіли на землі, що невпинно втікала з-під ніг, Алма Віттекер — наодинці в Білому Акрі — поринала в небезпечні роздуми. Вона міркувала про Томаса Мальтуса і його теорії про ріст населення, хвороби, природні лиха, голод і вимирання. Про Джона Вільяма Дрейпера і його прекрасні нові знімки Місяця. Про Луї Аґассіса та його теорію, згідно з якою, світ колись пережив льодовиковий період. Одного дня вона вирушила на довгу прогулянку до музею на вулиці Сенсома оглянути повністю реконструйовані кістки гігантського мастодонта, що змусило її знову замислитися над тим, яка древня наша планета, — та й, зрештою, всі планети. Алма вкотре задумалася над водоростями й мохами і тим, як одні перетворилися на інших. Знову зосередилася над Dicranum, розмірковуючи, як цей вид моху міг існувати в стількох розмаїтих формах; що витворило ці сотні, тисячі обрисів і структур?

Наприкінці 1850 року Джордж Гокс надрукував книжку Емброза про орхідеї — розкішне, дороге видання під назвою «Орхідеї Гватемали й Мексики». Всі, кому потрапляв до рук цей альбом, називали Емброза Пайка найталановитішим ботаніком-ілюстратором століття. Найкращі ботанічні сади хотіли найняти містера Пайка, щоб той зафіксував на папері їхні колекції, але Емброз Пайк поїхав геть — зник на другому кінці землі, вирощував ваніль на краю світу. Алма відчувала через це вину й сором, але не знала, як цьому зарадити. Вона щодня гортала цю книжку. Краса Емброзових ілюстрацій завдавала їй болю, але триматися осторонь від них вона теж не могла. Алма попросила Джорджа Гокса надіслати примірник альбому Емброзу на Таїті, але так і не дізналася, чи той його отримав. Вона розпорядилася, щоб усі кошти від продажу книжки надходили матері Емброза — ненависній місіс Констанс Пайк. Через це Алма обмінялася зі свекрухою кількома ввічливими листами. Місіс Пайк, на лихо, вважала, що її син утік від своєї дружини навздогін своїм божевільним мріям, тоді як Алма, на ще більше лихо, не стала розвінчувати її хибних переконань.

Раз на місяць Алма відвідувала свою давню приятельку Ретту в шпиталі Ґриффона. Ретта