Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Мета Юди була близько. Він знав, що праворуч у пітьмах зараз буде чути тихий шепіт струмка у ґроті. Так і сталося, він почув його. Ставало дедалі прохолодніше.

Тоді він сповільнив ходу і неголосно гукнув:

— Низо!

Та замість Низи, відліпившись від грубого стовбура оливи, на дорогу вискочила чоловіча кремезна фігура, й щось блиснуло їй в руці й нараз згасло. Юда, слабко скрикнувши, сахнувся назад, але другий чоловік перепинив йому шлях.

Перший, що був спереду, запитав Юду:

— Скільки узяв тепер? Кажи, як хочеш зберегти життя!

Надія спалахнула в серці Юди, і він у відчаї скричав:

— Тридцять тетрадрахм! Тридцять тетрадрахм![350] Усе, що одержав, маю при собі. Ось гроші! Беріть, але віддайте життя!

Чоловік спереду миттю вихопив з рук Юди кошеля. І тої ж миті за спиною в Юди злетів ніж, як блискавка, й ударив закоханого під лопатку. Юду жбурнуло вперед, і руки зі скрюченими пальцями він викинув у повітря. Передній чоловік піймав Юду на свого ножа й по руків’я всадив його в серце Юди.

— Ни… зо… — не своїм, високим і чистим молодим голосом, а голосом низьким і докірливим промовив Юда й більше не видав ані звуку. Тіло його з такою силою вдарилося об землю, що вона загула.

Тоді третя фігура з’явилася на дорозі. Цей третій був у плащі з каптуром.

— Не баріться, — наказав він. Убивці швидко впакували кошіль разом із запискою, поданою третім, у шкіру й перехрестили її мотузкою. Другий засунув згортка за пазуху, і затим обидва вбивці кинулися з дороги в боки, темрява їх з’їла між оливами. А третій присів навпочіпки біля вбитого й заглянув йому в обличчя. У затінку воно видалося споглядачеві білим, як крейда, і якимось натхненно вродливим.

За кілька секунд нікого з живих на дорозі не було. Бездиханне тіло лежало з розкинутими руками. Ліва ступня потрапила в місячну пляму, так що ясно було видно кожен ремінець сандалії. Увесь Гетсиманський сад цього часу гримів солов’їним співом. Куди попрямували двоє, що зарізали Юду, не знає ніхто, але шлях третього чоловіка в каптурі відомий. Залишивши стежину, він кинувся в хащу оливкових дерев, пробираючись до півдня. Він переліз через огорожу саду віддалік від головних воріт, у південному куті його, там, де повипадали верхні камені кладки. Незабаром він був на березі Кедрона. Тоді він увійшов у воду й пробирався якийсь час водою, доки не побачив поодаль силуети двох коней і людини при них. Коні також стояли в струмку. Вода струменіла, омиваючи їхні копита. Коновід сів на одного з коней, чоловік у каптурі підхопився на другого, і неквапно вони обоє пішли потоком, і чутно було, як хрумтіло каміння під копитами коней. Потім вершники виїхали з води, вибралися на єршалаїмський берег і пішли ходою попід муром міста. Тут коновід відокремився, поскакав уперед і зник з очей, а чоловік у каптурі зупинив коня, зліз із нього на безлюдній дорозі, зняв свого плаща, вивернув його сподом наверх, видобув з-під плаща плаского шолома без оперення, надягнув його. Тепер на коня підхопився чоловік у військовій хламиді та з коротким мечем на стегні. Він торкнув повід, і гарячий кавалерійський кінь пішов клусом, трясучи вершника. Шлях був недалекий — вершник під’їжджав до південної брами Єршалаїму.

Під аркою брами танцювало й скакало неспокійне полум’я смолоскипів. Вартові вояки з другої кентурії Блискавичного леґіону сиділи на кам’яних лавах, граючи в кості. Побачивши прибулого військового, вояки підхопилися з місць, військовий махнув їм рукою й в’їхав до міста.

Місто було залите святковими вогнями. В усіх вікнах вигравало полум’я світильників, і звідусіль, зливаючись у нестрункий хор, лунали славослів’я. Зрідка зазираючи у вікна, що виходять на вулицю[351], вершник міг бачити людей за святковим столом, на якому лежало м’ясо козеняти, стояли чаші з вином між мисками з гіркими травами[352]. Насвистуючи якусь тиху пісеньку, вершник неквапним клусом пробирався пустельними вулицями Нижнього Міста, прямуючи до Антонієвої вежі, зрідка поглядаючи на ніде не бачені у світі п’ятисвічники, що палали над храмом, чи на місяця, що висів ще вище від п’ятисвічників.

Палац Ирода Великого не брав жодної участи у святкуванні великодньої ночі. У заплічних покоях палацу, звернених на південь, де розмістилися офіцери римської когорти й леґат леґіону, світилися вогні, там почувався якийсь рух і життя, передня ж частина, парадна, де був єдиний і невільний мешканець палацу — прокуратор, — уся вона, зі своїми колонадами й золотими статуями, немов осліпла під ярим місяцем. Тут, усередині палацу, панували морок і тиша. І до середини прокуратор, як і казав Афранієві, піти не побажав. Він звелів постіль налаштувати на бальконі, там де обідав, а ранком провадив допит. Прокуратор ліг на приготовлене ложе, та сон не забажав прийти до нього. Нагий місяць висів високо в чистому небі, і прокуратор не зводив з нього очей протягом декількох годин.

Десь опівночі сон нарешті зглянувся на ігемона. Гарячково позіхнувши, прокуратор розстібнув і скинув плаща, зняв ременя з широким сталевим ножем у піхвах, що оперізував сорочку, поклав його в крісло край ложа, скинув сандалії і потягнувся. Банґа негайно піднявся до нього на постіль і ліг поруч, голова до голови, і прокуратор, поклавши собаці руку на шию, склепив нарешті очі. Лише тоді заснув і пес.

Ложе було в півмороку, закрите від місяця колоною, але від сходів ґанку до постелі пролягла місячна стяга. І тільки-но прокуратор втратив зв’язок із тим, що було околом нього на яві, він відразу рушив світним шляхом і пішов ним угору просто до місяця. Він навіть розсміявся уві сні зі щастя, так усе склалося чудово й неповторно на просвітчастій блакитній дорозі. Він йшов у супроводі Банґи, а поруч із ним йшов бурлака філософ. Вони сперечалися про щось дуже складне й важливе, причому ніхто з них не міг передужати іншого. Вони ні в чому не годилися один з одним, і через те їхня суперечка була особливо цікавою й нескінченною. Само собою зрозуміло, що сьогоднішня страта виявилася справжнісіньким непорозумінням — бо ж ось він, філософ, що видумав таку неймовірно безглузду річ, нібито усі люди добрі, йшов поруч, отже, він був живий. І, звичайно, зовсім жахно було б навіть помислити про те, що таку людину можна стратити. Страти не було! Не було! От у чому розкіш цієї подорожі угору сходами місяця.

Вільного часу було стільки, скільки потрібно, а гроза буде тільки надвечір,