Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

створено робітниче товариство «Воля», яке весною 1928 р. провело величаве Шевченківське свято, куди були запрошені дипломати із посольства СРСР. На прийомі у посла Крестинського бував і Є. Петрушевич[643]. Правда, уже через рік, з початком масових сталінських репресій, він пориває співпрацю і взагалі діалог із дипломатичними представниками Кремля. Жити стає важче. Чималу матеріальну і моральну підтримку він отримує від українського апостольського вікарія в Німеччині отця Петра Вергуна, гетьмана Павла Скоропадського, професора Івана Мірчука. Гетьман довгі роки сплачував його борги за хату, лікував. Є. Петрушевич далі цікавився політикою. Слідкував за діяльністю у Берліні Союзу українських студентів, Українського жіночого клубу, Клубу гетьманців, Українського національного об’єднання. А коли гітлерівська армія розгромила Польщу, 14 вересня 1939 р. Є. Петрушевич вніс протестаційний меморіал до німецького уряду. Помер на 78 році життя 29 серпня 1940 р. у Гермсдорфі, поблизу Берліна. Похований 4 вересня на цвинтарі римо-католицької катедри святої Ядвіги у Берліні. Влітку 1959 р. Об’єднання українських правників-емігрантів (Торонто, Канада) упорядкувало могилу славного співвітчизника, встановило півтораметровий пам’ятник і заплатило за земельну ділянку (місце) до 2020 р.[644] Третього червня 1995 р. представники Берлінського відділення посольства України в ФРН і члени місцевої української громади поклали квіти до могили видатного українського політика[645]. 1 листопада 2002 р. прах Є. Петрушевича перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові. Нещодавно поруч з ним з’явилися свіжі могили політв’язнів, вояків, які захищали Україну від проросійських сепаратистів 2014 р. Вдячні українці встановили своєму славетному землякові пам’ятники в Буську, Івано-Франківську, Сокалі. 2008 р. Нацбанк України випустив ювілейну монету із зображенням провідника ЗУНР. Нарешті, з’явився й повноцінний біографічний нарис, присвячений цій постаті[646].

Післяслово

Шляхи українства до відродження своєї національної державності, як бачимо, виявилися крутими і тернистими. На жаль, політична енергія нації, що формувалася, не влилась в одне спільне державницьке річище, відтак за короткий період після краху Романівської і Габсбурзької імперій почергово або й паралельно існувало (куди правду діти – й конфліктувало) чотири основні державні формації української революційної хвилі: УНР, УСРР, Українська держава П. Скоропадського і ЗУНР. А ще ж були Донецько-Криворізька, Галицька, Кубанська республіки, Республіка Таврида, які силою зброї і потужної пропаганди прагнула інкорпорувати радянська держава. Тому для людського загалу, що став очевидцем і учасником тих драматичних подій, непросто було визначити своє політичне кредо.

Ще одна особливість Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. У Галичині чітко визначились національно-державні фронти: український проти польського. Зате на Наддніпрянщині, у силу цілої низки етнополітичних і ментальних обставин, українсько-російське розмежування не дійшло до крайньої національної конфронтації. Згадаймо хоча б, що Центральна Рада вела довго діалог із Тимчасовим урядом, Гетьманат пішов на контакти з білогвардійщиною, а більшовицький уряд УСРР із російським Раднаркомом. Усе це засвідчує, що український табір Наддніпрянщини не мав чітких політичних орієнтирів; наддніпрянське селянство насамперед думало про переділ землі, а не зміну влади. У зв’язку з цим відомий український політик і теоретик-консерватор В’ячеслав Липинський у 1920 р. гірко зауважив: «Трьох синів рідних має сьогодні наша мати – спільна наша людська громада – Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціалістичного інтелігента-демократа й республіканця й пролетаря-большевика та інтернаціоналіста»[647]. Всі вони, як відомо, тоді не порозумілися.

У чому ж прогресивне значення проголошення Української держави на західноукраїнських землях і які взагалі уроки дав галицько-буковинський струмінь Української революції. Проголошена услід за УНР Західно-Українська Народна Республіка стала прикладом можливого українського державного правопорядку, що ґрунтувався на розумному гуманізмі й поступовому утвердженні демократичних засад у поліетнічному суспільстві. Знаменно, що за весь період державного будівництва цивільне польське населення не відчуло серйозних етнокультурних утисків чи конфесійних переслідувань. Тут (на відміну від Сходу) не допущено єврейських погромів; галицькі залоги були бажаними гостями єврейських містечок і громад Поділля й після липня 1919 р.

Громадянській толерантності й шляху до згоди сприяло те, що восени 1918 р. основні українські політичні сили, у першу чергу націонал-демократи і радикали, частково соціал-демократи зуміли об’єднатися в уряд національної коаліції. Не забуваймо ж, що так званий австрійський «режим» (на відміну від царського) був конституційно-правовим. Отож політичних лідерів Галичини, послів Галицького сейму і депутатів Державної ради у Відні важко звинуватити у правовому нігілізмі й ігноруванні зарубіжного досвіду державотворення і функціонування багатопартійних систем влади. Соціально строкатою і багатопартійною була Українська національна рада ЗУНР, через яку пройшло 200 політиків, священиків, педагогів, кооператорів, селян.

Галицьке селянство у цілому утрималось від мародерства і насильництва, сумлінно чекаючи розв’язання аграрної проблеми законодавчим шляхом. А робітництво, об’єднане у ради, відчувши лібералізм і демократизм нової влади, прагнуло радикальніших суспільно-політичних і соціально-економічних змін. Але їхні протестні дії, як виявилось, були провокативно передчасними. Основні зусилля, людські ресурси і кошти уряд змушений був направляти для оборони власної території від польських і румунських агресорів. Згодом довелося виставляти охоплені тифом галицькі бригади ще й проти червоної і денікінської армій.

Підведемо коротко хід та наслідки реалізації державно-соборної ідеї галицьким урядом. Очевидно, слід погодитися з окремими дослідниками, що Українська національна рада й уряди ЗУНР – ЗОУНР мали добрий внутрішньополітичний досвід, але не сформували чіткої концепції своєї зовнішньої політики. У жовтні—листопаді 1918 р. галицькі провідники прагнули міжнародного визнання незалежності ЗУНР, у грудні 1918—вересні 1919 рр. було бажання виступати на міжнародній арені, зокрема Паризькій конференції єдиною соборною УНР. Паралельно, наприкінці травня – у червні 1919 р., галичани почали обговорювати плани активної торгівлі, але й можливого союзу з Чехословацькою республікою на конфедеративних чи федеративних умовах. У жовтні—грудні 1919 р., коли соборні (конфедеративні) зв’язки з проводом УНР різко послабилися, провідники ЗУНР шукали порозуміння з небільшовицькою Росією, а охоплена тифом Галицька армія навіть перейшла в стан Добрармії А. Денікіна. На початку 1920 р., як і в попередні місяці, робилися спроби порозумітися з керівниками УСРР, із залишків галицьких бригад навіть створено Червону українську галицьку армію (її старшин Кремль ув’язнив у табори Кожухова і Соловків).

У середині 1920 р., після укладення союзу Петлюри з Пілсудським, взято курс на відновлення незалежної Галицької республіки, т. зв. «Швейцарії сходу Європи». Її статус регламентував документ конституційного характеру «Устрій державний Західно-Української Народної Республіки (Галицької республіки)» від 12 квітня 1921 р. Ідеї відродження Галицької республіки пропагувалися неофіційними галицькими представниками на конференціях у Спа (липень 1920 р.), Ризі (вересень 1920 – березень 1921 рр.), Генуї (квітень 1922 р.). До речі, власне у Генуї відбулася неофіційна зустріч Є. Петрушевича з головою Раднаркому УСРР Х. Раковським, у ході якої сторони відмовилися від взаємних