Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

— Доброго здоров’я, Турбйорне. Мене звуть Єркер Хольмберґ. Ми з вами зустрічалися, правда, востаннє досить давно. Я син Густава Хольмберґа, який був депутатом від Центру в сімдесятих і вісімдесятих роках.

— Доброго здоров’я і тобі. Так, Єркере, я тебе пізнаю. Якщо не помиляюся, ти працюєш поліцейським у Стокгольмі. Востаннє ми бачилися, мабуть, років десять-п’ятнадцять тому.

— Думаю, навіть більше. Можна мені увійти?

Поки Турбйорн Фельдін наливав каву, Єркер усівся за кухонний стіл.

— Сподіваюся, з твоїм батьком усе гаразд. Ти не тому приїхав?

— Ні. Батько почувається добре і зараз лагодить дах на будинку.

— Скільки йому зараз років?

— Два місяці тому сповнилося сімдесят один.

— Он як, — сказав Фельдін, усаджуючись. — Тоді чим зобов’язаний візиту?

Єркер Хольмберґ поглянув у вікно кухні. Біля його машини з’явилася сорока і стала обстежувати землю. Потім він звернувся до Фельдіна:

— Я прийшов непроханий і з великою проблемою. Не виключаю, що після цієї розмови я вилечу з роботи. Іншими словами, я тут по роботі, але мій начальник — керівник відділу боротьби з насильницькими злочинами — про цей візит не знає.

— Звучить серйозно.

— Але я боюся, що моя бездіяльність може призвести до вчинення грубих протизаконних дій, і до того ж повторно.

— Буде краще, якщо ти все поясниш.

— Це стосується чоловіка на ім’я Олександр Залаченко. Він був шпигуном російського ГРУ і перебіг до Швеції в день виборів сімдесят шостого року. Тут йому дали притулок і залучили до роботи на СЕПО. У мене є підстави вважати, що ця історія вам знайома.

Турбйорн Фельдін пильно подивився на Єркера Хольмберґа.

— Це довга історія, — сказав Хольмберґ і почав розповідати про попереднє слідство, в якому брав участь в останні місяці.

Еріка Берґер перекинулася на живіт, зчепила руки в замок і сперлася на них головою. Раптом вона усміхнулася.

— Мікаелю, ти ніколи не замислювався про те, що ми з тобою насправді кінчені психи?

— Це чому?

— Принаймні, я. Я весь час тебе хочу. Просто як навіжена школярка.

— Он як.

— А потім мені хочеться поїхати додому і переспати з чоловіком.

Мікаель засміявся.

— Я знаю гарного лікаря, — сказав він.

Вона штрикнула його пальцем у живіт.

— Мікаелю, мені починає здаватися, що вся історія з переходом до «СМП» — грандіозна помилка.

— Дурниця. Для тебе це чудовий шанс. Якщо хто і може вдихнути життя в це падло, то лише ти.

— Так, можливо. Але в цьому якраз і проблема. «СМП» справляє враження падла. А ти ще вчора увечері підкинув ласий шматочок про Маґнуса Берґшьо. Просто не розумію, що я там роблю.

— Почекай, усе владнається.

— Так. Але ситуація з Берґшьо не з приємних. Уявлення не маю, як з нею розібратися.

— Я теж. Але ми що-небудь придумаємо.

Вона трохи полежала мовчки.

— Мені тебе не вистачає.

Він кивнув і поглянув на неї.

— Мені тебе теж, — сказав він.

— Що треба для того, щоб ти перейшов до «СМП» і став там начальником інформаційного відділу?

— Ні за що в світі. Та й хіба той, як його там, Хольм не начальник інформаційного відділу?

— Так. Але він ідіот.

— Твоя правда.

— Ти його знаєш?

— Звичайно. Я у вісімдесятих роках три місяці тимчасово працював під його керівництвом. Він — засранець, який любить зіштовхувати людей лобами. Крім того…

— Крім того — що?

— А, нічого. Не хочу бути пліткарем.

— Розкажи.

— Дівчина на ім’я Улла, яка теж сиділа на тимчасовій ставці, стверджувала, що він чіплявся до неї з сексуальними домаганнями. Що було правдою, а що ні, я не знаю, але профспілки і пальцем не ворухнули, а в неї якраз закінчувався контракт, і їй його не продовжили.

Еріка Берґер поглянула на годинник, зітхнула, спустила ноги з ліжка і пішла в душ. Поки вона витиралася і натягувала одяг, Мікаель не рухався з місця.

— Я ще трохи полежу, — сказав він.

Вона поцілувала його в щоку, помахала рукою і зникла.

Моніка Фігуерола припаркувалася за двадцять метрів од машини Йорана Мортенссона на Лунтмакарґатан, біля самісінької вулиці Улофа Пальме. Вона бачила, як Мортенссон пройшов метрів шістдесят до автомата і сплатив стоянку машини, а потім рушив у бік Свеавеґен.

Моніка Фігуерола наплювала на оплату паркування — поки вона платитиме, він утече. Вона пішла за ним до Кунгсґатан, де він звернув ліворуч і сховався у високій будівлі Кунгстурнет. Моніка побурчала, але вибору не було, і, почекавши три хвилини, вона пішла за ним у кафе. Він сидів на першому поверсі і розмовляв з чоловіком років тридцяти п’яти, блондином, досить спортивного вигляду. З поліції, подумала Моніка Фігуерола.

У співрозмовникові Мортенссона вона впізнала того чоловіка, якого Крістер Мальм сфотографував перед кафе «Копакабана» першого травня.

Моніка купила каву, сіла в іншому кінці зали і розгорнула газету «Даґенс нюхетер». Свої справи Мортенссон з компаньйоном обговорювали тихо, вона не могла розібрати ні слова. Діставши мобільний телефон, вона прикинулася, що розмовляє, хоча потреби в цьому не було — ніхто з чоловіків на неї не дивився. За допомогою телефону Моніка зробила два знімки, розуміючи, що вони матимуть роздільну здатність 72 і, отже, виявляться поганої якості, зате згодяться для доказу того, що зустріч відбулася.

Приблизно через п’ятнадцять хвилин блондин підвівся і покинув кафе. Моніка Фігуерола вилаялася про себе. Чому вона не залишилася зовні? Вона б упізнала його, коли він виходив з будівлі. Їй хотілося встати і негайно кинутися навздогін, але Мортенссон спокійно сидів на місці, допиваючи каву, і Моніка вирішила, що краще не привертати до себе уваги переслідуванням його невідомого компаньйона.

Секунд через сорок Мортенссон підвівся і пішов до туалету. Щойно за ним зачинилися двері, Моніка Фігуерола схопилася і твердим кроком вийшла на Кунгсґатан. Вона пройшлася вперед і назад, але блондин уже встиг зникнути.

Вона навмання побігла до перехрестя із Свеавеґен, але ніде його не побачила і кинулася в метро. Марно.

Коли Моніка повернулася назад до Кунгстурнет, Мортенссон теж зник.

Повернувшись в околиці «Казанчика Саміра», де вона напередодні увечері залишила свою машину «BMW», Еріка Берґер добряче вилаялася.

Машина була на місці, проте вночі хтось проколов усі чотири колеса. Сволота проклята, лайнулася вона про себе, закипаючи від люті.

Особливого вибору у неї не було. Еріка зателефонувала до служби евакуації і пояснила стан справ. Чекати вона не могла і тому засунула ключі від машини у вихлопну трубу, щоб евакуатори могли потрапити всередину, потім дійшла до площі Маріаторґет і зупинила таксі.

Лісбет Саландер зайшла на сторінку Республіки