Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

Нарешті Хмельницький зважився на перемови, маючи приховану думку у цей час підступом чогось домогтися. Надвечір двадцять четвертого липня козаки закричали із шанців жовнірам, аби ті перестали стріляти. Посланий парламентером запорожець повідомив, що гетьман хоче бачити старого Зацвіліховського. Після короткої наради рейментарі пристали на пропозицію, і старий виїхав з окопів.

Здалеку рицарі бачили, як козаки на шанцях шапкували перед ним: за недовгий час свого комісарювання Зацвіліховський устиг здобути повагу неприборканих запорожців — сам Хмельницький його шанував. Стрілянина враз припинилася. Козаки траншеями наблизилися аж до валу, рицарство зійшло до них. Обидві сторони трималися насторожено, але без неприязні. Шляхта завше поцінювала козаків вище від простолюду і тепер, віддаючи належне їхній мужності й відвазі в бою, розмовляла з ними на рівних, як годиться рицарю з рицарем, а козаки з подивом розглядали зблизька неприступне левове лігво, яке стримало їхню і ханову могуть. Тож, зійшовшись, ті й ті почали гомоніти між собою і нарікати, що стільки проливається християнської крові, а наостанку заходилися частувати один одного тютюном і горілкою.

— Ей, панове лицарі! — говорили старі запорожці. — Якби ви завше так билися, не було б ні Жовтих Вод, ні Корсуня, ні Пилявців. Чорти ви, здається, не люди. Таких ми ще у світі не бачили.

— А ми завше такі! Хоч завтра приходьте побачити, хоч післязавтра.

— А що ж, і прийдемо, а тим часом, хвалити Бога, відсапнемо. Море крові християнської вже пролито. Та й усе одно голод вас зморить.

— Швидше король прибуде, ніж голод, а проте ми щойно губи після смачного підвечірку втерли.

— А забракне нам харчів, у ваших таборах пошукаємо, — додав, узявшись у боки, Заглоба.

— Дай Боже, щоб батько Зацвіліховський виграв щось у нашого гетьмана, бо як не виграє — увечері знову на штурм підемо.

— Нам теж уже остогидло.

— Хан обіцяв: усім вам «кесим» буде.

— А наш князь обіцяв ханові за бороду до хвоста свого жеребця прив’язати.

— Чарівник він, але не вдержить.

— Ліпше б ви з нашим князем на поганців пішли, аніж руку супроти влади підняли.

— З вашим князем… Гм! Добре було б.

— То чого ж бунтуєтесь? Король приходить, от його бійтеся. Князь Ярема вам як батько рідний був…

— Він такий батько, як смерть — мати. Чума стільки добрих молодців не поклала.

— Далі гірший буде: ви ще його не знаєте.

— І не хочемо знати. Старі наші кажуть: хто з козаків його у вічі побачить, тому смерті не минути.

— Так буде і з Хмельницьким.

— Бог знає, що буде. Одне напевно: не жити їм двом на білому світі. Наш батько теж каже, що якби ви тільки йому Ярему видали, він би вас живими відпустив і з нами всіма королю поклонився.

Жовніри враз насупилися, засопли і заскреготіли зубами.

— Замовкніть, а то за шаблі візьмемося.

— Сердитесь, ляхи! — казали козаки, — а все одно вам кесим буде.

Отак вони гомоніли собі: часом приязно, часом із погрозами, що мимоволі, як грім, схоплювалися з вуст. Через якийся час повернувся до табору пан Зацвіліховський. Перемови нічого не дали, з перемир’ям теж нічого не вийшло. Хмельницький висунув жахливі умови: видати йому князя і хорунжого Конецпольського. Наостанку перелічив усі завдані Військові Запорозькому кривди і почав умовляти пана Зацвіліховського назавжди з ним лишитися. Спаленів старий рицар, таке почувши, підхопився й поїхав.

Увечері почався штурм, великою кров’ю відбитий. Увесь табір упродовж двох годин був у вогні. Козаків не лише відкинули од валів: піхота зайняла найближчі шанці, порозкопувала бійниці, сховища і спалила ще чотирнадцять гуляй-городів. Але Хмельницький присягнув тієї ночі ханові, що не відступить, поки в окопах залишиться бодай один живий жовнір.

Назавтра ледве розвиднілося — нова стрілянина, нові підкопи під вали і цілісінький день битва, в якій усе було пущено в хід: ціпи, коси, струги, шаблі, каміння і грудки землі. Вчорашні приязні почуття і бідкання за пролиту християнську кров змінилися ще більшою запеклістю. Від ранку накрапав дощ. Того дня жовнірам видали по півпорції, на що сильно бурчав пан Заглоба, але напівпорожні животи тільки подвоїли лютість рицарів. Вони присягали один одному лягти трупом, але не здаватися до останнього подиху. Увечері на штурм пішли козаки, перевдягнені турками, але це тривало недовго. Настала ніч «вельми сварлива», сповнена галасу і криків. Стрілянина не вщухала ні на хвилину. Зав’язувалися поєдинки: билися і по одному, і по кілька осіб. Виходив на герць і пан Лонгінус, але ніхто із ним не схотів битися — по ньому тільки стріляли здалеку. Зате великою славою вкрили себе пан Скшетуський і пан Володийовський, котрий у двобої здолав славного наїзника Дударя.

Останнім вийшов і пан Заглоба, але тільки на поєдинок словесний. «Після вбивства Бурляя не можу я, — казав він, — об усяких там шмаркачів каляти руки!» Проте гострішого від нього на язик нікого не знайшлося — він доводив козаків до відчаю, коли, добре вкрившись дерниною, кричав ніби з-під землі гучним голосом:

— Сидите тут, хами, під Збаражем, а там військо литовське вниз по Дніпру йде. От вони й поклоняться дружинам і нареченим вашим. Наступної весни виводки литвинчат у своїх халупах знайдете, якщо, звісно, знайдете самі халупи.

Це була правда: литовське військо під проводом Радзивілла таки йшло униз по Дніпру, спалюючи й руйнуючи усе на своєму шляху, лишаючи за собою тільки землю і воду. Козаки про це знали і, шаленіючи від люті, у відповідь поливали пана Заглобу градом куль, що сипалися на нього наче з дерева груші. Але він ховав голову за дернину й знову кричав:

— Схибили, песиголовці, а я в Бурляя не схибив. Так-так, це я! Ну ж бо, виходьте на двобій зі мною! Я вам покажу! Чого ж ви ждете, хами! Стріляйте, поки маєте попуст, бо восени ськатимете в голові татарченятам або греблі на Дніпрі гатитимете… Мерщій, мерщій! Гріш ціна вашому Хмелю! Дайте йому хто-небудь від мене в пику, скажіть, що Заглоба кланяється. Чуєте? Ну що, гнилоїди? Мало ще вашого стерва лежить на полі? Від вас дохлятиною за версту тягне! Веліла вам моровиця кланятись! За вила пора братися, мерзотники, за плуги! Вишні й сіль вам проти течії возити на дубасах, а не перешкоди нам тут чинити!

Глузували й козаки з «панів, котрі утрьох один сухар гризуть», питали, чому