Читати книгу - "Прибутні люди"

—У трактористи хочеш? Пилюкою давитися? — сказала мати з болем.

—Та я, мамо, з цією спеціальністю хоч весь Союз можу проїхати, в будь-якому місті влаштуюся на будівництво. А це живі гроші. І робота — зміну відтрубив і гуляй.

Уже як облягалися на ніч, Василь тихо спитав, як колись Іван:

—Про батька… нічого не чути?..

—Ой, не чути, дитино, — зітхнула баба Явдоха з лежанки, де колись любив спати дід Йосип. — Молимося, Василю, за батька і вранці й увечері. І серед білого дня. Може ж Бог таки почує наші молитви гарячі. Мати по ворожках почала ходити.

—Ну й що кажуть ті ворожки? — спитав Василь.

—А ти не смійся, синок, — озвалася мати. — Є такі, що як у око тобі ліплять. Усі вгадують, що батько в казьоннім домі, за колючим дротом. Побивається, сердешний, за нами, а чутку про себе подати не може.

—Ой, не чути. Уже ж давно ті десять літ минуло, уже он на чотирнадцяту зиму звернуло. Усе життя перенівечили нам, барбосяки, — говорила баба і доточувала свої слова гарячою молитвою до Пресвятої Богородиці.

Упросили Петрівні голову сільради наступного дня, могоричем умолили. Дав він форму № 1 па паспорт, а в Каневі одмовили.

—їдь у свій колгосп і працюй, — сказали.

—Так я хочу на курси трактористів, а гуди без паспорта не приймають.

—Нам не треба трактористів.

—А що ж мені робити? — розгублено спитав Василь.

І тоді начальник паспортного столу, пика бурякова, ледь не лусне, очі червоні, запухли з перепою, просичав у вічі:

—Ти ще й досі не зрозумів? Я тобі руським язиком кажу: їдь у свої Калашники, в колгосп і не рипайся! А будеш тут морочити голову, я тобі живо найду роботу. Оформлю за бродяжничество й хуліганство год примусовки, зразу порозумнієш. Іч, йому дай паспорт на блюдечці з голубою кайом- кою. Грромадянин, туди твою!.. А страну хто буде кормить?

Розказав дома Василь про цього посіпаку. Посмутніли Петрівні.

—Хай і зостається дома, Оляно, — сказала баба. — Хватить Івана, скитається по тому Донбасу. Хай хоч цей коло тебе буде.

—Ні, я поїду! — сказав Василь. — Щоб я з тими звірюками тут жив? Годував їх своїми руками? А хай вони вищезнуть! Каже, рік примусовки. За що? Це, мамо, зовсім не люди. Він, мамо, кричить на мене, а я дивлюся… Дивлюся, а він мені гірше німецького окупанта.

—їдь, сину, далі від гріха. Світ широкий. Може, десь таки кращі люди, — сказала мати. — А ви, мамо, як маленькі. Що ж він тут у цих злиднях заробить? Оті 200 грамів суржику, що нам видали?

Увечері зайшов до дядька Тараса.

—Ти ба! Який парубок цупкенький став, — зустрів його дядько. — Ану, Варко, став нам шкалика. Побалакаємо з небожем.

Огрядненька дядина Варка із сірим остаркуватим обличчям сердито метнула вицвілими очима на дядька, мовчки вийняла із шафи пляшку, так мовчки, що Василь уже й не рад був, що зайшов оце. Краще було б самим дядька покликати. Василь не вмів пити, він тільки губи грів у самогонці. А дядько перехилив дві чарочки залюбки та все сміявся, закушуючи:

—Такий парубок, а горілки не навчився пити. Пирскає над чаркою, мов кошеня.

— Найшов чого навчати, — сказала дядина. — Як же там наша Валя пробуває?

—Робить дояркою. А живуть у гуртожитку.

—Ну, це ми, приміром, знаємо з письом, — сказав дядько. — А нащот того, щоб заміж. Не примічав?

—А хто їх розбере, тих дівчат. Я на вечорниці не ходжу, то нічого певного не можу розповісти.

—Кажеш, не вигоріло з паспортом? — перепитав дядько.

—Не дають. Іди, говорять, у колгосп. Страну кормить.

—Та вони вміють молоденькі крильця обтяти, і сиди тоді рабом у колгоспі. Усе життя розказують, що нам треба робити, а чого не слід. Такі розумаки, світ таких мудрих не видів. Вони ще навчать тебе Родіну любити! Це тільки починається. Що я тобі скажу…, — дядько потягся до пляшки.

—Е-ей! Дай спокій пляшці! — перехопила дядина півлітру. — Заллєш очі й небожа не побачиш.

—Е-те-те, — перекривив дядько. — Слухай мене, Василю, їдь назад, у Херсонщину й клопочи там. Продай отой хліб, що заробив, найди надежного чоловіка, хай він зведе тебе з паспортним начальством. Угостиш випивкою. До ригачки! Брешуть, намалюють! Зараз такий безбожний час настав, Василю. Не підмажеш — не поїдеш.

—Кого ж мені найти?

—А то ти вже дивись на місці там. Може, з головою сільради перемовся. Натякни, — радив дядько, у роздумі накручуючи посивілого вуса на палець. — Не здавайся, бо затопчуть, як той зелененький пагінчик. Затопчуть, небоже, й імені не спитають. Я їх, сучих синів, знаю.

Дома всі аж звеселіли трохи.

—Таки чоловічий розум — не бабський, — казала баба Явдоха. — Був би оце батько дома або дід живий, хіба б же вони не нараяли, не наставили на шлях істинний.

—їдь, синочку, і не жалій тих грошей, аби тобі помогло. Скільки вже вони там заправлять, не тягнись, плати, — говорила мати, збираючи його в дорогу. — Може ж таки вирвешся з цього пекла.

Голова Хреіценівської сільради Петро Максимович Махиня, сіролиций щупленький чоловік, вислухав Василя, покліпав білявими віями, зітхнув тяжко:

—Я не маю права тобі видавати цю форму № 1, бо ти птах у нас на перелітних правах. Але жалко мені тебе, добрий ти, роботящий хлопець. Випишу