Читати книгу - "Чорний Загін"

Поки Леді кружляла над місцем загибелі Ловця Душ, я сидів, закривши очі, й сперечався сам з собою. Я не міг розібратися в своїх почуттях. Я не вірив у зло, як активну силу, швидше що все залежить від точки зору, але останні події змусили мене поставити під сумнів свій світогляд. Навіть якщо Леді не була втіленням зла, то настільки наблизилася до нього, що я не бачив різниці.

Ми почали повільно рухатися в напрямку Вежі. Коли я відкрив очі, та побачив велетенську, темну брилу похилену над горизонтом. Вона поступово збільшувалася. В мене не було бажання повертатися.

Ми пролетіли над скелястою місцевістю на захід від Чарів на висоті тридцять метрів. Ми ледь повзли. Леді довелося зосередити всі свої зусилля, щоб утримати килим в повітрі. В мене вселяла жах думка, що ця штуковина зараз гепнеться, або віддасть Богу духа над військом повстанців. Я нахилився і почав розглядати безлад внизу, намагаючись вибрати місце, де я б хотів розбитися.

Саме тоді я побачив дівчинку.

Ми пролетіли вже три чверті шляху. Я побачив, як щось рухалося.

-- Га?

Затуливши очі від сонця, на нас дивилася Сонечко. З тіні з’явилася чиясь рука і затягнула її в схованку.

Я кинув погляд на Леді. Вона нічого не зауважила. Політ поглинув всю її увагу.

Що трапилося? Невже повстанці витіснили Загін в гори? Чому я більше нікого не бачив?

Напруживши всі свої сили, Леді поступово набирала висоту. Переді мною розгорнувся вид на шматок пирога.

Краєвид родом з нічних жахів. Все вкрито килимом з десятків тисяч мертвих повстанців. Більшість з них загинули в строю. Яруси засипані мертвими з обох сторін. Над вершиною піраміди, на похиленій жердині, майорів прапор Білої Троянди. Я не бачив, щоб хтось там рухався. Над землею панувала тиша, яку порушував тільки шелест холодного, північного вітру.

На якусь мить Леді втратила контроль над килимом. Ми рухнули вниз. Їй вдалося зупинити падіння за три метри від землі.

Навколо все було нерухоме, тільки прапори повівали на вітрі. Поле бою нагадувало витвір уяви якогось божевільного художника. Мертві повстанці з верхньої верстви лежали так, наче померли в жахливих муках. Їх була незлічена кількість.

Ми здійнялися над пірамідою. Смерть промчала навколо неї, в напрямку Вежі. Ворота були відкриті. В їхній тіні лежали тіла повстанців.

Вони увірвалися всередину.

На вершині самої піраміди лежала тільки маленька купка трупів. Тільки повстанці. Моїм побратимам вдалося сховатися у Вежі.

Мабуть, вони досі билися в тих закручених коридорах. Вежа була надто велика, швидко її не здобути. Я прислухався, проте нічого не почув.

Вершина Вежі знаходилася в ста метрах над нами. Ми не могли злетіти вище… На горі з’явилася якась постать, помахала нам. Вона була низькою і одягненою в коричневий одяг. Я витріщив очі. Я знав тільки одного Поневоленого, який носив коричневий колір. Накульгуючи й продовжуючи махати, постать пересунулася на дещо кращу позицію. Килим піднімався вгору. Залишалося шістдесят метрів. Тридцять. Я оглянувся на панораму смерті. Четверть мільйона людей? Волосся дибом стає. Занадто велике число, щоб охопити розумом. Домінатор навіть в зеніті слави не наближався до таких масштабів…

Я поглянув на Леді. За всім цим стояла вона. Тепер весь світ буде належати їй… якщо тільки Вежа переживе битву, яка зараз відбувається всередині. Хто їй перешкодить? Все чоловіче населення континенту лежало мертве…

З воріт вибігло півдесятка повстанців. Випустили в нас стріли. Тільки кілька насилу досягли висоти килима. Солдати припинили стрільбу, стали чекати. Вони знали, що в нас поважні проблеми.

П'ятнадцять метрів. Сім. Леді ледь справлялася, навіть з допомогою Кульгавого. Я тремтів на вітрі, який міг в будь-яку мить вдарити нас об Вежу. Мені пригадалося довге падіння Ревуна. Ми знаходилися на тій самій висоті.

Поглянувши на рівнину, я побачив форвалаку. Вона висіла обм’якла на хресті, але я знав, що вона жива.

Якісь люди приєдналися до Кульгавого. В деяких були мотузки, в інших – списи й довгі жердини. Ми піднімалися щораз повільніше. Це перетворилося в якусь абсурдно напружену гру, безпека була на відстані витягнутої руки, проте ми не могли дотягнутися до неї.

Мені на коліна опустилася мотузка.

-- Обв’яжи її, -- крикнув сержант гвардійців.

-- А як же я, сучий ти сину?

Я рухався тихо-тихо, як равлик по схилу Фудзі, щоб не порушити рівновагу килима. Я відчував спокусу зав’язати фальшивий вузол, який би розплутався при натяжці. Леді перестала мені подобатися. Без неї світ буде кращим. Ловець була кровожерливою інтриганкою, чиї амбіції відправили на смерть сотні людей. Вона заслужила свою долю. Наскільки більше заслужила цього її сестра, яка відправила в світ тіней тисячі?

Опустилася друга мотузка. Я прив’язався. Ми застряли за півтора метра від вершини. Солдати туго натягнули мотузки. Килим підлетів впритул до Вежі. Опустилися жердини. Я схопив одну з них.

Килим полетів вниз.

На якусь мить мені здалося, що це кінець. І тоді мене витягнули наверх.

Мені сказали, що внизу досі тривали запеклі бої. Кульгавий цілковито зігнорував мене, побіг, щоб не пропустити всю забаву. Я розтягнувся на вершині Вежі щасливий, що мені ніщо не загрожувало. Я навіть задрімав. Прокинувся сам на сам з північним вітром і блідою кометою на обрії. Я пішов вниз, підбивати підсумок грандіозного проекту Леді.

Вона перемогла. Зі ста повстанців вижив не більше, ніж один, і більшість з них давно дезертували.

В кульках, які розкидав Ревун, була хвороба. Вона досягла критичної стадії невдовзі після того, як ми з Леді помчали в погоню за Ловцем Душ. Чарівникам повстанців не