Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Грошей! — відповів Онуфрій.

— Скільки тобі треба? — запитав Беньовер.

— Дуже багато! — сказав Онуфрій і розвів руки на всю широчінь, показуючи, скільки йому треба грошей.

— Добре, — сказав Беньовер. — Побачимо, скільки ти маєш!

І він розгорнув велику книгу. У тій книзі було зазначено, що Онуфрій Кологін має чотири з половиною морги поля. Беньовер давав під заставу їх три сотні крон.

— Ходімо до бургомістра! — сказав Беньовер.

Він гукнув свою дружину, лишив на неї шинок і пішов з Онуфрієм Кологоном до сільського старости.

Тут він дав Онуфрієві триста крон. Онуфрій сів біля побитого шашелем рудого столу й заходився ставити своє ім’я на папірці з написаним на ньому якимсь текстом. Він скинув кашкета. Сонце стояло вже високо в небі. Воно примудрилося кидати своє вже пекуче проміння навіть крізь манісінькі віконця сільської хати, в якій урядував староста села Бурлаків. Онуфрій упрів. На його низькому лобі прозорими кришталевими ґульками повиступав піт. З кожною новою літерою, що її виписував Онуфрій, на лобі в нього виступала нова прозора ґулька. Ті ґульки котилися й котилися донизу, наче сльози, що їх проливав напружений мозок Онуфрія. Аж ось його ім’я поставлено під тим текстом. І, з двадцятьма золотими дукатами в кишені штанів та ще трьомастами паперових крон у кишені кітеля, Онуфрій Кологін вирушив у зворотну мандрівку.

Він з’явився в готелі після полудня. Він пішов до кав’ярні, спитався там про свого пана, і, вгледівши лейтенанта Тротту, постав між картярами такий безтурботний, наче б стояв серед казарменого подвір’я. Весь його широкий вид сяяв, мов сонце. Тротта довго дивився на нього з ніжністю в серці й суворістю в погляді.

— Ти в мене сидітимеш на гауптвахті, поки й почорнієш! — вимовили лейтенантові губи те, що продиктував мозок військового. — Іди до кімнати! — сказав далі Тротта й підвівся.

Лейтенант подався сходами нагору. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Вони стояли в кімнаті. Онуфрій, усе так само ясний на виду, доповів:

— Пане лейтенанте, осьде гроші!

Він повитягав з кишень штанів і кітеля все, що мав, підступив ближче й поклав на стіл. На темно-червоній хустині, що так довго крила в собі під землею двадцять золотих дукатів, прилипли сріблясто-сірі грудочки землі. Біля хустини лежали блакитні банкноти. Тротта перелічив їх. Тоді розв’язав хустину. Перелічив золоті монети. Тоді поклав банкноти в хустину до монет, знов зав’язав вузлика й віддав Онуфрієві.

— На жаль, я не можу взяти в тебе грошей, розумієш? — сказав Тротта. — Заборонено статутом, розумієш? Якщо я візьму в тебе гроші, мене виженуть з армії і знімуть звання, розумієш?

Онуфрій кивнув головою.

Лейтенант стояв із вузликом у простягненій руці. Онуфрій усе кивав головою. Він підняв руку й спіймав вузлика. Ще якусь мить вузлик поколивався в повітрі.

— Можеш іти! — сказав лейтенант, і Онуфрій зі своїм вузликом вийшов.

Лейтенантові згадалася та осіння ніч у кавалерійському гарнізоні, коли Онуфрій карбував крок за його спиною.

І він пригадав військові гуморески, вичитані з тоненької книжечки в темно-зеленій обкладинці зі шпитальної бібліотеки. Книжечка аж кишіла зворушливими історіями про офіцерських денщиків, грубуватих сільських хлопців із золотими серцями. І хоча лейтенант Тротта не мав літературного смаку і коли випадково чув слово «література», то на думку йому спадала тільки драма «Цріні» Теодора Кернера, й більше нічого, проте завжди відчував глуху відразу до сльозливої розчуленості тієї книжчини з її золотенькими героями. Йому, лейтенантові Тротті, бракувало життєвого досвіду, щоб знати, що й у дійсності трапляються прості сільські хлопці зі шляхетними серцями і що в нікчемній книжечці чимало дечого списано з живого життя, тільки списано погано.

Взагалі він був дуже недосвідчений, цей лейтенант Тротта.

Свіжого й сонячного весняного ранку окружний начальник отримав злощасний лейтенантів лист. Перше ніж розпечатати, пан фон Тротта зважив його на долоні. Він здався важчим за всі ті листи, що їх старий отримував від сина досі. Мабуть, написаний аж на двох сторінках, якийсь незвично довгий лист. Старе серце пана фон Тротти сповнилося тривогою, батьківським гнівом, радістю й тоскним передчуттям. Манжета на його старій руці злегка рипіла, коли він розпечатував конверта. Притримуючи лівою рукою пенсне, що за останні кілька місяців стало трохи неслухняним, він правою підніс листа доволі близько до обличчя, так що кінчики бакенбардів черкалися об папір і стиха шаруділи. Видимий поспіх письма злякав пана фон Тротту не менше, аніж надзвичайний зміст написаного. Навіть між рядками окружний начальник шукав нових, прихованих жахів, бо йому раптом здалося, що в рядках листа викладено ще не всі можливі страхіття і що він уже давно, надто ж відколи син кинув йому писати, день у день очікував ще страхітливішої звістки. Мабуть, тому він, відклавши листа, зберіг самовладання. Він був старий чоловік, сформований за старих часів. Старі люди з часів перед великою війною були, може, й дурніші за нинішніх молодих. Проте у хвилини, які здавалися їм страшними і які, за уявленнями сьогоднішніми, можна було б збути легким жартом, вони, ці браві старі люди, зберігали героїчний спокій. За наших днів поняття станової, родинної і особистої честі, в яких виховувався пан фон Тротта, здаються пережитками неймовірних і дитинних легенд. Тоді ж звістка про раптову смерть єдиної дитини менше вразила б кожного австрійського окружного начальника натури пана фон Тротти, ніж звістка про, нехай лишень гадане, безчестя дитини. За уявленнями тієї епохи, без сліду зниклої, ніби похованої під свіжими могилами полеглих на війні, офіцер цісарсько-королівської армії, котрий не вбив зневажника своєї честі нібито через те, що заборгував йому гроші, був нещастям, ба ще й гірше, ніж нещастям — ганьбою для свого батька, для армії й монархії. Тому-то першої миті озвалося не батьківське, а, сказати б, службове серце пана фон Тротти. І воно