Читати книгу - "Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки"

Це був початок, маленький крок на шляху до підйому.

Наш юрист Віктор письмово повідомив мені, що Правління директорів пообіцяло надати інформацію, щодо якої ми робили запит, щонайпізніше 1-го червня наступного року.

Стельваген відомо, що їй тепер більше нічого нас боятися. Час на її боці, немає значення в чому саме.

Відшукавши мене в коридорі, вона турботливо запитала про мою подругу. Стельваген чула, що покращення незначні. Вона щиро сподівалася, що Еф’є зможе й надалі жити самостійно, одначе не була так оптимістично налаштована.

«Припускаю, її кімнату скоро звільнять?» — пробелькотів я, нічого не змігши з собою подіяти.

«О ні, поки що для цього немає потреби, зовсім ні, а якщо й так, то у середині листопада щонайраніше».

Думаю, співчуття Стельваген до Еф’є та й до мене самого справжнє, та лиш доки це в «інтересах організації».

Учора я «радився» з Еф’є та її донькою Ханеке. Я прийшов на прохання Ханеке, бо, за її словами, матері хотілося, щоб я там був. Ми з донькою Ефʼє раніше ніколи не бачилися. Вона мила, але мешкає у Роермонді й має трьох спиногризів, чоловіка та роботу, тож їй важко вирватися.

У лікарні нам повідомили, що Еф’є виписують і направлять кудись деінде на реабілітацію. Реабілітація звучить обнадійливо, та, висновуючи зі слів лікаря, шанси на те, що вона успішно відновиться, аби жити знову самостійно, майже нульові.

Ми сиділи біля її ліжка. Ханеке запитувала. Еф’є кивала на «так» або хитала головою, якщо «ні».

Ну, стисло підсумую: Ефʼє не хоче переїжджати до відділення догляду й хоче спокійно померти. У неї є прижиттєвий заповіт, де зазначено, що в такому випадку, як ось цей, вона не хоче продовжувати жити. Те ж саме вона говорила Ханеке, коли ще була при нормальному здоров’ї. От тільки Ефʼє не знає, де той папірець.

Я ніколи не бачив очей безнадійніших та нещасніших, ніж її.

На завтра ми домовилися про зустріч із консультантом.

Я дав собі слово, що буду розповідати хоч би щось позитивне чи кумедне щодня.

Цього ранку сімнадцять наших стариганів годину просиділи в церкві, скаржившись, що їхній вікарій запізнюється. Їм з голови вилетіло, що треба було перевести годинники на зимовий час.

Консультант нас вислухав. Ми сказали йому, що для Еф’є життя стало нестерпною ношею. Що вона має підписану заяву, де сказано, що, варто їй стати цілковито залежною від інших, то вона не хоче продовжувати жити.

Консультант запитав, чи може він поглянути на ту заяву.

Ми мусили визнати, що нам іще не вдалося її відшукати.

«Не хочу вам давати примарних надій, та навіть маючи прижиттєвий заповіт, у цій лікарні ми не вживатимемо жодних заходів, аби життя пані Бранд скінчилося. Раджу вам проконсультуватися з її лікарем».

Ось вам і цікавий поворот до безперервного обговорення лікаря з Тейтьєнхорна, який спершу здійснив евтаназію пацієнту, а потім собі!

Для розмов за чаєм зміна теми від евтаназії до суперечки навколо Чорного Піта — не такий вже й різкий поворот. У Чорного Піта тут чимало прихильників. Щороку виникають гарячі обмусолювання того, котру з пань Піт запросить підійти й сісти собі на коліна. Зазвичай вони мало не чубляться за таку честь. До нас приходять завжди ті ж самі Чорний Піт та Санта-Клаус. Якщо чесно, наш Санта-Клаус вже й сам на півдорозі до ходунків, але минулого року він ще спромігся дошкандибати до прикрашеного гірляндами крісла, спираючись на свого міцного помічника та помічника єпископа. У реальному житті Чорний Піт — керівник місцевої служби прибирання. Він єдиний Чорний Піт з-поміж усіх, кого я знаю, який вбирається в рожеві рукавички та носить солодощі у відрі для прибирання. Він не кидає цукерок на підлогу, як це заведено, — з поваги до своїх колег. Та й все одно ніхто з тутешніх не зміг би нахилитися, аби підняти їх, не ризикнувши при цьому гепнути.

Учора оголосили штормове попередження, сила вітру сягнула 10 балів. Надвір ніхто не виходив. Кожен буревій неминуче приносить старим пердунам видіння про вперту стару пані Храфенбек, яку здуло в канал у 1987-му, де вона трагічно втонула.

«А її теж наполегливо попереджали!»

Я залишив скутер у спокої. Літати просто, проблематично приземлятися.

Учорашній день провів у пошуках прижиттєвого заповіту Еф’є. Так його й не знайшли. Ми з її донькою перебрали десять папок, які охоплювали загалом усе життя. Мені було ніяково копирсатися в усіляких особистих паперах і листах. Спочатку я передавав найособистіші Ханеке, але для неї впоратися з ними виявилося не легше, ніж для мене. Тому якомога швидше я проглядав їх, аби перевірити, чи, бува, не сказано там чогось про закінчення життя.

Після двох годин я мусив зупинитись.

Пішов до Еферта, аби поплакатися йому. Образно кажучи, звісно,