Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Не патякай, Анелю. Нам видніше.

— Дуже ви вже мудрі, п’яниці, забіяки! А ти, Зависляку, найгірший!

— Втихомир свою половину, Пащук, бо...

— Ану, спробуй! Дияволе чорний! — Пащучка проривається до Зависляка.— Ось тобі!

І великий плювок розпливається просто на Завислякових грудях. Над її головою занесений кулак Януарія. І тої ж миті якось чудернацько підскакує до Януарія Пащук і прямим ударом дерев’яної кукси відкидає його під самий мур. Зірвавсь чийсь підбадьорливий, гортанний сміх. Зависляк, лютий і нестямний від зневаги, розбігається для нової атаки. І враз побачив Агнешку. Зупиняється. Вслід за його поглядом обертаються й усі голови. Раптова насторожена тиша. А може, й ніяковість.

— А ви, пані, до кого це? — в запитанні Зависляка ледве прихована неприязнь.

— До вас усіх.

— З чим же це, якщо ваша ласка?

Вони не вірять мені, вражає Агнешку розпачлива думка, все ще не вірять мені. Я для них досі чужа. Ця тиша, ці очікуючі й холодні очі всіх. А Макс, Прокіп і молодший з двох Оконів, котрі тримаються осторонь, як байдужі й погірдливі свідки, усміхаються тепер до неї якось дурнувато, по-панібратському заохочуюче. І вся її відвага, з якою вона бігла сюди, зникає, Замість усього, що хотіла сказати, замість усіх закликів, прохань і погроз, Агнешка нараз чує оцей власний голос, який їй видається неприємним, ненадійним і жалібним. Він дере її горло своїм безсиллям, навіть кумедністю, шкільний, повчальний голос.

— До нас, я вже бачила, їде пересувна амбулаторія. Лікар першим оглядатиме дітей, а тоді дорослих. У кого щось болить, після обіду приходьте до школи. Це дуже важливо...— вмовкає, спантеличена невиразним гомоном у юрбі, та за хвилю веде далі, втрачаючи решту своєї впевненості.— ...бо гігієна й медична допомога — велика допомога селу.

— О боженьку! — зойкнув Макс. Скривившись і зігнувшись, наче від болю, він хапається за живіт, а його приятелі заходяться сміхом. Вже й Пащук очі прискалює, певно, теж хоче викинути якогось коника. І навіть на понурому обличчі Зависляка майнув злосливий блиск.

— Де той лікар? — відверто глузує Оконь.— Мій друг захворів на сміхоту, рятуйте його.

— Прикладіть, пані, де треба, свою ручку,— підморгує їй Пащук і шкутильгає до неї, розставивши руки, немов збираючись обійняти,— і вже до ста років ніяка хвороба не вчепиться.

Ще голосніший регіт.

— Чого це тут так весело, Януарію?

Двері, досі трохи відхилені, нараз широко розчинилися. На тьмавому тлі внутрішніх приміщень замку, нібито мимохіть помахуючи нерозлучним звоєм шнура, стоїть Балч і дивиться на Зависляка. Тільки на нього і так, ніби взагалі не помічає нікого більше. Балчеве неголосне й нібито мимохіть кинуте запитання перетворює розгнузданий гамір у боязку, покірливу тишу. Здається, ніхто, крім Зависляка, не знав, що війт так близько. Балч не чекає на відповідь, навіть запобігає їй нетерплячим жестом. Як тільки він заговорив (усе ще лише до Зависляка), голос його знову забринів отим стомленим, легковажно-байдужим тоном:

— Кепсько, товаришу Зависляк. Ти страшенно занедбав працю. Бруд, іржа, купа брухту... Дотягнемо до нашого свята — і досить гратися. Треба буде все це,— Махнув рукою позад себе в глиб підвалу, й раптом, блискавичним позирком сягнувши майже до місця, де стояла Агнешка, нібито завагався, стримав готові було вирватися слова й невпевнено докінчив: — ...продати.

Мовчанка. Януарій глухо зітхнув, здавлюючи в собі невисловлене заперечення. Троє рибалок недовірливо витріщують очі. Пащучка розкриває рота, збирається щось сказати, але слово в’язне в писклявому хрипі. Не може.

— Ні, товаришу Балч.

Агнешка, мовби й не знає, що саме вона промовила ці три короткі слова. Тільки чує цей чийсь спокійний, виразний голос, власний голос. Не знає, не розуміє, не має часу подумати про себе, про своє різке перевтілення, яке сталося з нею, коли несподівано побачила цього чоловіка на порозі. Вмить зникає острах, зникає непевність. Хоча ні, острах наче погустішав, огортає її крижаним холодом, жене з обличчя останню кров, але воднораз цей же острах настирливо штовхає її на сутичку. Отже, блискавкою вривається в її панічну відвагу безмовна думка, тільки твоя присутність дає мені силу, силу виступити проти тебе. Здивовані очі присутніх позиркують вже тільки на неї. Тільки Балч, мов не розчув чи не помітив, хто йому заперечує, міряє юрбу неуважним поглядом, обминаючи Агнешку.

— Хтось щось хотів сказати, чи це мені здалося?

Ті, що стоять найближче, зіщулюються, хнюплять голови. Зависляк підносить руку, щоб показати на неї. Не встиг.

— Я!

Попростувала наперед, розсуває людей, зупиняється навпроти Балча.

— А, ви теж тут? — чемно дивується він.— Проводите недільну бесіду?

— Ні, товаришу Балч.

— Дуже вже ви стисло висловлюєтеся. Ні... Я... Ні...— це звучить гордо! Що ж далі?

— Чув же,— Агнешка стишує голос мало не до шепоту,— з чим прийшли сюди люди?

— Всі? — і легкий, поблажливо-глумливий усміх.

— Я не думаю про твоїх службовців.

Балч зморщився, очі холоднішають.

— Прошу більш офіційно!

— Гаразд, товаришу Балч. Ви вже чули, чого хочуть люди? Досить цього всього.

І рукою показує на відчинені за Балчем двері.

— Але ж і ви чули,—