Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— У цій комірчині в павуків точно місцевий курорт, — шепоче в мою щоку капітан "Скалозубів", намагаючись говорити, жувати й лапати мене одночасно.

— Я от думала, що ми невідомий квест проходимо, — невинно зауважую я. — Ти цей закуток заздалегідь знайшов?

Не зважаючи на те, що я повернулася до свого будиночка й Артур тепер ночує тільки там, капітан "Скалозубів" усе одно примудряється знаходити для нас затишні й порожні приміщення, коли ми працюємо в тренувальному центрі.

І цей чоловік ще скаржився, що йому огидно тягатися по кутках.

— Дякую, — видавлює Артур, знову недбало відкушуючи від спорудженого мною бутерброда. — А ти що їла?

Я, як усі нормальні люди, поласувала рисом з овочами з їдальні, але його Зоряній Хокейній Високоповажності потрібна нова їжа щогодини.

— Ти доїдай давай, — поправляю я його волосся.

Він ретельно пережовує, демонстративно відкриваючи рот, щоб я бачила всю мішанину з хліба, шинки, овочів і сиру. Я зітхаю. Насправді я роблю бутерброди та сендвічі з його улюбленим гірчичним майонезом, бо в нього ніколи не буває поганого настрою після того, як він отримує від мене "їжу з собою".

— Ти теж їж, — вказує Артур пальцем на мене і простягає частину бутерброда.

Взагалі, я не дуже люблю м'ясо. З підліткового віку їла його вкрай рідко. Звичайно, після того, як усе закінчилося для мене, то якось за один тиждень з'їла стільки, що довелося викликати швидку допомогу.

Я обережно відкушую від своєї частини бутерброда, а Резник лізе цілуватися.

— Арту... — намагаюся контролювати ситуацію, але він обіймає мене всім тілом. — Годі, — суворо наказую я, але гублюся від власного ж сміху, бо цей поїхавший виловлює в мене в роті шматочок шинки й тепер показує мені, як його зуби швидко й хижо з ним розправляються.

— Фу, — коментую я, навмисно зарозуміло підіймаючи одну брову.

— Фу-фу, — задоволеним тоном тягне Резник і підхоплює мене за стегна, коли я застрибую на нього без попередження, обіймаючи за шию.

— Я чула, що "Буйволи" відмовилися давати завтра пресконференцію перед матчем. Я хвилююся, Артуре.

— Чого це ще? — широко посміхається він. — Їх завалять безглуздими запитаннями, от і відмовилися. Та в них власник МакКортні, він першокласний придурок.

— Переживаю за тебе, — моя рука ковзає по шовковистій поверхні дикого, злегка вологого волосся. — І сумую за тобою, коли ми порізно, — виривається в мене проти волі.

— Рито, — з хрипом видихає мені Артур у губи. Потім блискучі широко розкриті очі впиваються поглядом у моє обличчя. І він захоплює мій рот, відчайдушно і плутано, раз за разом...

У мене справді є привід хвилюватися. Артур Резник, як капітан команди, і всі активні гравці "Скалозубів" останній тиждень перебувають у дивному бойовому режимі, змінюючи стиль гри на кожному наступному тренуванні. Тренер стає суворішим, тепер з'являючись у центрі завжди раніше звичайного часу.

Артур нічого не розповідає мені про це, але хоча б ділиться іншими роздумами. Ми часто безперервно базікаємо під час перепочинку в ліжку.

— Ось уся влада в них. І нуль відповідальності. Так, окей, власники команд одразу видають контракти гравцям із шаленими нулями й типу сильно ризикують, але рекламодавці все перекривають. Усе! Реклама перекриває будь-який ризик.

Він масажує моє стегно так само захоплено, як і видає міркування за міркуванням. Резник дуже незадоволений системою. Вважає, що єдині, хто в ній по-справжньому ризикують, — це гравці. Особливо початківці та середняки. А власники та інвестори не отримують достатньої відсічі.

Він, звісно, має рацію, але ж це... великий спорт. Так завжди було.

— Он дивись, вони Коваленка одразу потягнули в актив, ще й із запевненням, що "це для нього велика честь". Юра-то і щасливий, а контракт хтось нормально переглянув?

— У Юри ж точно є менеджер і агент, — зауважую я і рухаюся ближче до розпаленого тіла. Артур перевертає подушку, щоб я могла лежати в нього на плечі.

— Менеджер, ага, — бурмоче він. — Таких менеджерів, як у Коваленка, Салазаров клацає як горішки прямо по Скайпу. Він досі кожен контракт і кожен перехід особисто контролює. Є ще один власник, у нього невелика частка, якийсь анонімний, вже слава богу він не заявляється на всі зустрічі.

Я дивлюся пустим поглядом у сріблясті шпалери на протилежній від ліжка стіні. Місячне світло розсіює темряву половини кімнати.

— Обережніше з Данею, Артуре, — тихо кажу я. — У нього є червоні лінії. Щойно він зрозуміє, що ти так масштабно дивишся на це все, то покаже найгірший бік себе. Твоя праця не повинна пропадати даремно.

— У мене теж є червоні лінії, — одразу ж відгукується Резник так жорстоко, що я погладжую вологу шкіру його торсу. — Він у курсі, тому затих зараз. З Данею я впораюся, Рито.

Навіть не встигаю пискнути, коли сильні руки перевертають мене, дорогою ще й лапаючи кожну опуклість. Я хихикаю і брикаюся, бо нахабні хокеїсти дуже люблять лоскотати й кусатися одночасно.

— Канібал, — обурююся я, коли зуби терзають мій живіт. Від надлишку енергії, що набиває моє тіло ніби гарячою ватою, мої ноги постійно нервово рухаються.

Артур підхоплює і підіймає мене кілька разів — але завжди повертає на ліжко. Я лежу перед ним гола і відкрита, як він любить, хоча це дається мені нелегко. У мене чудова фігура, тож соромитися нема чого, — генетика і тренування зробили свою справу, — але Резник завжди все надто уважно розглядає.

— Ти дуже приставучий, — вдавано скаржуся я, бо цей поїхавший дихає мені в пупок, а потім ще знаходить чутливі містечка просто під грудьми, щоб їх безжально лизати й покусувати.

— А як я, по-твоєму, сюди потрапив? — бурчить Резник. — Звичайно, приставучий, зайчиха, це моя професія.

Я керую його головою і копицею цього божевільного волосся, впиваючись пальцями з доволі мстивими намірами, хоча й намагаюся бути обережною.

Він ще й огризається, а потім сміється мені в шию, — і ми стискаємо одне одного й перевертаємося, стикаючись губами у вологих поцілунках.