Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— Даня, значить, — доволі злобно видає він, притримуючи мене за голову. — Ти з ним зідзвонюєшся, так? Так?

Я витримую паузу — але не для драматичного ефекту, а просто щоб не вибухнути сміхом. От же причепився, усе його невдоволення — справжня дурість.

Мені залишається лише заперечно похитати головою, прикушуючи губу.

Артур прослизає в мене повільно, щоб помучити. Я тримаюся-тримаюся, хоча в мізках точно щось зараз лусне й розпливеться, — бо кожен наступний міліметр Резник бере дражливим напором, і всередині все так гаряче, так дивно...

Але він зривається, і ми задихаємося, вже не в змозі зупинитися — і посилюємо поштовхи, нападаючи один на одного.

Опиняємося на підлозі, але я вже звикла до такого розвитку подій. Швидка рука Резника стягує ковдру донизу, і ми довго не можемо знайти підходящу позу, тож просто лижемося.

Артур закликає мене осідлати його, і всі мої протести закінчуються тим, що його зовсім не грайливе гарчання просочує мою вологу шкіру наскрізь, викликаючи тремтіння по всьому тілу.

Я дозволяю йому брати мене знизу, і це відчувається одкровенням. Іноді не вистачає дихання, але не тому, що мої легені не натреновані.

А тому, що все-все, що в мене за грудниною гримить і рветься назовні, не натреноване для суміші таких почуттів. Не можу навіть дивитися на Резника прямо, бо від жару в його серйозних очах мене ламає.

Я дряпаю йому груди й плечі, і навіть нижню частину обличчя. Просто тому, що звуки, які вириваються з мене, настільки болісні, що мені потрібно якось захищатися.

Я з жахом розглядаю залишені мною сліди наступного ранку.

Коли прибігаю до нього на кухню з трьома типами мазі, напіводягнений Резник має нахабство затягнути мене до себе на коліна.

— Незручно, блін, Артуре, — розходжуся я не на жарт. — Я так нічого як слід не оброблю.

— От і добре, — так широко посміхається він, що я зависаю на кілька миттєвостей. — Дай сюди свій крем, я тебе сам оброблю.

— Це не крем, а мазь, — ціджу я крізь зуби.

— У-у-у, — майже завиває капітан "Скалозубів" мені на вухо. — Після такої страшної нічної битви, мені потрібна перев'язка, а не жалюгідна мазь. Я поранений і ослаблений. Але для воїна честь померти від правої руки.

Здається, він навіть щасливий отримати від мене стусана ліктем. Погойдує мене на нозі та ще "пригощає"... "дуже смачним сирником". Який я сама й приготувала.

— Ніхто не помер, не вдавай, — бурчу я.

— Ну... майже, — чомусь ледь не шепоче Артур. Дивно, що не дивиться на мене. — Мені вже пізно виходити звичайним способом, ти перша підеш.

Я намагаюся притиснутися до нього ближче, і Резник зітхає.

Ми з ним розробили план "зустрічі". Хоча насправді це варто назвати планом "як проводити весь наш вільний час разом у моєму будиночку". Оскільки Резник постійно перебуває тут, то ми порахували, що ризик для мене зменшується.

Артур купив непримітне авто і навіть оформив його на одного з помічників свого менеджера. Він залишає машину в різних місцях, а потрапляє на ділянку мого будинку з сусіднього — оскільки з'ясувалося, що той повністю пустує.

Я знаю, що конспірологія дратує Артура, але він старається. Іноді, щоправда, трапляються збої, але незначні. Резник, звісно, все одно занадто часто дивиться на мене на людях. Мені нічого сказати, бо я сама... не без гріха.

Матч "Скалозубів" із "Буйволами" проходить жахливо.

Звичайно ж, ми виграли, фанати в екстазі, і всі охають і ахають.

Але спостереження за тим, як Резник і гравці громлять слабшу команду, особисто у мене викликає неприємні почуття. Усі маневри та схеми виглядають холоднокровною жорстокістю.

Артур перемовляється з рефері ближче до кінця матчу і той поплескує капітана по плечу. Я підіймаю очі вгору — сьогодні Салазаров несподівано заявився на гру, але обрав спостерігати за матчем здалеку, з VIP-боксу.

Він сидить на самоті, схрестивши величезні руки на грудях, і, як завжди, із надмірно випрямленою спиною. Ніби ось-ось підніметься на ноги.

Зрештою Резник ухвалює рішення продовжити пресконференцію і трохи більше поспілкуватися з пресою.

Я вирушаю додому, і докладаю всіх зусиль, щоб не почуватися дівчинкою-підлітком, яка переживає через дрібниці. Тому що ми спочатку домовилися з Артуром — повернемося додому разом якомога швидше, щоб відсвяткувати. А тепер він сам ініціював мало не світській захід з бальними танцями для представників ЗМІ. І навіть не надіслав мені повідомлення.

Вдома у мене знаходиться безліч корисних справ, але години минають і минають.

Я вже маю намір вперто піднятися до спальні й завалитися спати, як Резник виникає на порозі.

У бежевій бейсболці й у светрі, одягненому шкереберть-навиворіт.

І з обережними, але смиканими рухами.

Він заходить у вітальню, але не поспішає наближатися до мене.

Цей довбаний годинник, що я нещодавно купила, цокає дуже голосно.

— Я зробила яловичину, — спокійно вимовляю я. — Точніше, я зробила бургер. Тобі. Пам'ятаєш...

— Дякую, Рито, — хрипло відповідає Артур.

Він усе-таки дивиться на мене, і раптово від безсилля я залишаюся в сидячому положенні.

Переді мною зовсім не той Артур Резник, що посміхався мені в губи сьогодні вранці. Разом із ним у цей будиночок зайшло щось темне, щось відчайдушне...

— Як твоя голова? — суворо вимагаю я відповіді.

— Як нова, моя забіяка, але... Круто, що ти питаєш.

— Артур, — видавлюю я невпевнено.

Не розумію ні його слів, ні інтонацій, але чомусь це навіть неважливо. Резник виглядає відчайдушним і навіть... диким. Він прогулюється частиною вітальні, не повертаючись прямо до дивана, на якому сиджу я.

— Ти ж давно Салазарова знаєш?

— Так, — відповідаю негайно. — Ми знайомі давно.

— А звідки?

Артур ставить це запитання, ніби з усіх сил намагається створити враження буденного інтересу, але здається вже наприкінці фрази та підкидає на мене голову.