Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Крокуючи від хвилювання кімнатою, я вже ладна була почати гризти свої ідеальні нігті. Минулий вечір збив мене з пантелику і я дійсно не знала що робити та як вийти до сніданку. Як же буду дивитися Тімові в очі? Навіть зустрічатись було соромно вчора, хоча й жодним разом навіть не перетнулися, наче уникав мене. Хоча, скоріш за все, знову заснув над книгою… 

Все ж зважившись, я пішла на сніданок, бо голод з ранку не сильно тішив, а нерви хотілось чимось заїсти. На сходах я розгублено зупинилась. На терасу саме вийшов Тім, а Валера в таку ранню годинну звідкись вже повертався… Та коли Тім вдарив кучерявчика я аж підстрибнула від несподіванки, немов то мене вдарив. Але ж ну не міг він нічого знати… Чи міг? Але ж Валера пообіцяв, що то залишиться між нами… Збрехав?

Борючись з власними страхами, я поквапилася до них, але на щастя усіх, Мехмет втрутився. А налаштований до бійки Валера здавався ні в року! 

– Тіме, що сталося? – розгублено запитала я, торкнувшись його руки. Досить напруженої, як мені здалося.

– Нічого… Айлін. Дещо не поділили… – якось байдуже сказав він й пішов до вільного столика. 

– Зачекай…

Знову хапнула його за руку, та він вправно вивільнився й сів, наче мене тут не було. Поглядом шукала Каріма, але, як на зло, його не було ніде видно. Ще раз оцінивши Тимурове байдуже обличчя, який щось розглядав у телефоні, розвернулась й пішла на пошуки помічничка, якого завжди нема, коли він потрібен.

Наштовхнулась на нього в коридорі, коли він вилетів зі свого номера з купою завдань.

– Ви мене налякали… – та зустрівшись поглядом, Карім напружився вже не від страху. – Щось сталось, пані Айлін?

– Та не знаю… Ти нічого незвичного не помічав?

Він здивовано підняв брови.

– Здається, все, що стосується цього конкурсу від самого початку є незвичним…

– Тсс, – шикнула я, озирнувшись, – а окрім того?

Чоловік знизав плечима.

– Навіть не знаю пані… Хіба що двоє учасників попросили раніше своє завдання й вже на пошуках, а так навіть гадки не маю, про що ви хочете почути…

– Хто такі?

– Та ті двоє студентів…

Он як… А їх що вкусило? Хм, теж стало цікаво… Кивнула Каріму, щоб йшов вниз, а сама сховалась у своїй кімнаті. Якби я зараз була в якомусь серіалі, то ладна заприсягнутися, що й ці двоє не просто так втекли раніше усіх. Але ж вони ніби з Валерою щось крутили, а тут втекла з іншим? Від подиву я аж затулила рота долонею. 

– От відьма… – та слідом нахмурилась. – Виходить я теж? Та що ж це таке робиться? Ну й сніданочок в мене вийшов!

Дочекавшись доки всі розійдуться, лише тоді я знову вийшла на сніданок.

– Смачного, пані Айлін, – ввічливо промовив Мехмет і вже хотів було піти та я спинила його, вказавши на стілець перед собою.

– Що тут відбувається? 

– Гадки не маю. Всі якісь напружені ще звечора…

– Звечора?

Мехмет кивнув головою.

– Пані Уляна, та що біленька, ввечері була чимось дуже засмучена, та й пан Тимур… І все після їхньої прогулянки велосипедами. Коліна не були збиті, отже, це щось серйозніше…

– Ось значить як… І нічого не чув від них?

– Анічогісінько! Як ті риби від тоді.

– Добре… Дякую, Мехмете.

– Звертайтесь пані.

Таки ще більше все вказувало на те, що вони щось та й знали. Але тепер потрібно було дочекатися повернення Валери, аби розповісти про все йому… Цей нудний час очікування, довелося скорочувати соцмережами, які чи не вперше здавались якимись нецікавими та марними… Та незабаром побачила, як повернулися студенти й не приховався від моїх очей якийсь зневажливий погляд з боку Уляни. Потім, коли вони спустилися на обід то теж зиркала на мене, ніби я чимось їй раптом стала зобов’язана. Але я намагалась триматися гідно, аби передчасними висновками знову не наробити дурниць, за які Валера точно вичитає по повній. 

Втім, коли його машина спинилася перед готелем, досить неочікувано було побачити його таким… Злющим та побитим… А ще й лякало те, що Тимура не було з ним. Невже вбив?! Підхопившись я мало не побігла слідом за ним, мигнувши Мехмету, щоб щось зробив. Та наздогнати його не встигла. Мої спроби достукатися до нього той вперто ігнорував. Згодом почула кроки й розгублено розвернулася на них. Сподівалась, що хоч Мехмету відчинить, адже виглядав він жахливо.

Впустив.

“Треба поговорити!”

Знову відправила йому повідомлення, хоча й це ігнорував, як і попередні. Так і простовбичила під дверима, доки Мехмет не вийшов. Потім почали доноситися чиїсь голоси, хоча не сильно в них прислухалась. Чекала доки Мехмет приніс каву й тоді вже знову постукала. Мабуть, не пройшло і хвилини, як він відчинив двері. Уважно подивився спершу на мене, потім на каву в руці, але впустив. 

– Вони знають, – на одному видиху промовили ми.

– Я писала тобі про це… 

Підійшла до столика й поклала каву, а потім розвернулася до нього. Важко було бачити його синці через мене…