Читати книгу - "Діти Дюни"

— Годі! — гримнула Алія. — Про що вона думає?

Айдаго, який знав, що його власна емоційна рівновага залежить від того, як він зуміє відступити в ментатський холод, сказав:

— За моїми обчисленнями, вона думає про заручини своєї внучки.

Він поводився чемно, не знімаючи з обличчя маску, за якою ховалася шалена туга, що от-от мала його поглинути. Алії тут не було. Алія мертва. Якийсь час він штучно утримував міф Алії для своїх чуттів, міфічну істоту, яку він створив із власних прагнень, але ментат не міг довго себе ошукувати. Ця істота в людській подобі була одержимою; нею керувала демонічна психіка. За його волею, сталеві очі з міріадами фасеток мали доступ до безлічі міфічних Алій та відсилали ці образи до зорових центрів. Але, коли він поєднав їх воєдино, Алії не було. Її риси змінювалися на вимогу інших. Була шкаралупою, всередині якої ховався злочинець і негідник.

— Де Ганіма? — спитав він.

Вона відмахнулася від його питання.

— Я відіслала її з Ірулан, щоб вони зоставалися під охороною Стілґара.

«Нейтральна територія, — подумав він. — Відбулися ще одні переговори зі збунтованими племенами. Втрачає ґрунт під ногами й не знає про це… чи знає? Може, причина інша? Може, Стілґар перейшов на її бік?»

— Заручини, — задумалася Алія. — Які вимоги Дому Корріно?

— Салуса роїться від космічних родичів, і всі вони добиваються до Фарад’на, сподіваючись ділити з ним владу, коли він її собі поверне.

— А вона тренує його на бене-ґессеритський лад…

— Хіба ж це не пасує чоловікові Ганіми?

Алія подумки всміхнулася, згадавши невблаганний гнів Ганіми. Хай собі Фарад’н тренується. Джессіка тренує труп. Усе спрацьовує.

— Я мушу це обміркувати, — сказала вона. — Ти дуже тихий, Дункане.

— Чекаю твоїх питань.

— Я бачу. Знаєш, я дуже на тебе сердилася. Забрати її до Фарад’на!

— Ти наказала мені зробити це по-справжньому.

— Я була змушена виступити із заявою, що ви обоє потрапили в полон, — промовила вона.

— Я виконував твої накази.

— Ти інколи буваєш надто буквальним, Дункане. Майже лякаєш мене. Але, якби ти цього не зробив, що ж…

— Загрозу з боку леді Джессіки усунуто, — сказав він. — А з огляду на Ганіму ми повинні бути вдячні за…

— Незмірно вдячні, — погодилася вона. І подумала: «На нього більше не можна покладатися. Ця його клята вірність Атрідам. Я мушу під якимось приводом його відіслати… і усунути. Нещасний випадок, звичайно».

Торкнулася його щоки.

Айдаго змусив себе відповісти на ці пестощі, взяв її руку й поцілував.

— Дункане, Дункане, як це сумно, — сказала вона. — Але я не можу затримати тебе при собі. Надто багато всього відбувається, а я так мало кому можу цілковито довіряти.

Він випустив її руку, чекав.

— Я була змушена вислати Ганіму до Табру, — промовила вона. — Тут дуже неспокійно. Рейдери зі Сплюндрованих Земель зруйнували канати в Котловині Кагга й випустили всю їхню воду в пісок. Арракін перейшов на зменшений раціон. Котловина ще живе за рахунок піщаних форелей, збираючи водний урожай. Ми, звичайно, впораємося з цим, але наші сили дуже розпорошені.

Він уже зауважив, як мало амазонок з охорони Алії зосталося у Твердині. І подумав: «Макі з Внутрішньої Пустелі далі випробовуватимуть на міцність її оборону. Невже вона цього не розуміє?»

— Табр усе ще нейтральний, — сказала вона. — Зараз там ідуть перемовини. Там Джавід із делегацією Духівництва. Але я хотіла б, щоб ти в Табрі простежив за ними, особливо за Ірулан.

— Вона Корріно, — погодився він.

Але бачив по її очах, що вона намагається його позбутися. Якою прозорою стала ця подоба Алії!

Вона махнула рукою.

— Тож іди, Дункане, доки я не розм’якла й не залишила тебе при собі. Я так сумувала за тобою…

— І я за тобою сумував, — сказав він, дозволивши всьому своєму жалеві вилитися в голосі.

Вона глянула на нього, здивована цим жалем. Тоді сказала:

— Заради мене, Дункане. — І подумала: «Як шкода, Дункане». Сказала:

— Зія відвезе тебе до Табру. Нам тут потрібен ’топтер.

«Її улюблена амазонка, — подумав він. — Я мушу бути насторожі».

— Розумію, — сказав він, знову взявши її руку й поцілувавши. Вдивлявся в кохане тіло, яке колись належало його Алії. Виходячи, не міг змусити себе глянути на її обличчя. Хтось інший відповів би йому поглядом з її очей.

Айдаго піднімався на злітний майданчик Твердині, дедалі сильніше відчуваючи, як багато питань залишилося без відповіді. Зустріч з Алією була вкрай тяжким випробуванням для ментатської частини його свідомості, що постійно зчитувала дані. Чекав біля ’топтера з однією з амазонок Твердині й похмуро дивився на південь. Його уява сягала понад Оборонну Стіну, до Січі Табр. «Чому Зія везе мене до Табру? Повернення ’топтера — це дріб’язок, робота для слуги. Що це за зволікання? Чи Зія отримує спеціальні інструкції?»

Айдаго глянув на пильну вартівницю, сів на місце пілота в ’топтері. Вихилився і сказав:

— Передай Алії, що я негайно ж вишлю ’топтер з котримось із людей Стілґара.

Перш ніж вартівниця встигла запротестувати, зачинив двері й завів двигун. Бачив, як вона стоїть, розгублена. Хто міг би засумніватися у консорті Алії? Перш ніж вона вирішила, що робити, він підняв ’топтер у повітря.

Тепер, лишившись на самоті в ’топтері, міг дозволити своїй тузі вилитися болісним риданням. Алія зникла. Вони розлучилися назавжди. Сльози текли з тлейлаксанських очей, а він шепотів:

— Нехай усі води Дюни виллються в пісок. Не дорівняються моїм сльозам.

Але така поведінка була невластивою для ментата, і він визнав це, змусивши повернутися до тверезої оцінки поточних потреб. ’Топтер вимагав його уваги. Відчуття польоту принесло йому полегшення, і він знову зміг себе опанувати.

«Ганіма знову зі Стілґаром, — подумав він. — Ірулан теж».

Чому Зія мала його супроводжувати? Він проаналізував це питання як ментат, і відповідь пройняла його холодом. «Зі мною мав статися нещасний випадок».

Ця скельна святиня з черепом владики не возносить молитов. Це могила плачу. Лише вітер чує голос цього місця. Крики нічних створінь і чудо проходження двох місяців — усе це свідчить, що день його проминув. Більше сюди не приходять благальники. Гості пішли зі свята. Порожня стежка, що веде з цієї гори.

Анонімні рядки зі святині Герцога Атріда

Це здавалося для Лето оманливо простим: уникати видінь, роблячи те, чого він у них не бачив. Знав пастку, наставлену на нього в його власних думках, знав, як випадкові нитки замкнутого минулого сплітаються, доки міцно його не охоплять, але мав новий спосіб ухопити ці нитки. Він ні разу не бачив своєї втечі з Джакуруту. Нитку