Читати книгу - "Нічний адміністратор"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Боже, Арно. Дорогенький, ти так схуд, тебе не впізнати! Джорджино, сонечко, як поживаєш? Супер! О Боже. Привіті
Опісля вона обов’язково мала обійняти співрозмовників, протягуючи при цьому «ммм...», так ніби ці обійми приносили їй трохи більше задоволення, ніж мали приносити. І Джонатан у своєму гніві й сам ледве чутно імітує оце її «ммм» і присягається, що наступного разу, коли він зловить цю удавальницю у такий момент, він вискочить і крикне: «Знято! Джед, люба, давай ще разок, тільки цього разу по-справжньому!»
Наступною категорією після «постійних візитерів» були «монархи і патріархи»: родовиті провінційні англійки, які вперше вибралися в світ, а з ними — безмозкі нащадки королівських британських родів під охороною поліцейських; араби-посміхайли у світлих костюмах, білосніжних сорочках і відполірованих черевиках; маловпливові британські політики і колишні дипломати, назавжди схиблені на власній гіпертрофованій значимості; малайзійські фінансові магнати зі своїми власними кухарями; іракські євреї, які володіли палацами у Греції і компаніями в Тайвані; німці з європузами, які все скаржились на своїх співвітчизників-«східняків»; селюки-юристи з Вайомінгу, які хтіли зробити якнайлучче для себе і своїх клієнтів; багатющі інвестори на пенсії — старі розвалюхи з Техасу з худими венозними ногами, у сорочках з папугами і в смішних капелюхах від сонця, які покинули свої гектари полів і двадцятимільйонні бунгало, щоб тут вдихати кисень з кишенькових інгаляторів; їхні жінки з такими точеними рисами обличчя, яких у них ніколи не було замолоду, з підтягнутими животами і стегнами й штучним блиском у їхніх очах, під якими не було мішків. Проте ніякі на світі пластичні операції не могли позбавити їх скупості рухів літніх людей, коли вони, якнайдужче стискаючи поруччя, спускалися у Кристалі в басейн з мілкішого, дитячого боку і боялися розсипатися, щоб не дай Боже стати такими, якими вони були перед тим, як ризикнули лягти під ніж лікаря Марті.
— Боже, Томасе, — прошепотіла Джед Джонатану, дивлячись, як блакитноволоса австрійська графиня, по-собачому і зовсім не дихаючи, пливе на безпечну глибину. — Скільки, ти думаєш, їй уже стукнуло років?
— Усе залежить від того, яку частину тіла розглядати, — відповів Джонатан. — Якщо в середньому, то мабуть десь сімнадцять. — Джед розсміялася своїм чудовим, щирим, неприборканим сміхом, і водночас ніби знову торкнулася його поглядом.
Після «монархів і патріархів» ішли ті, кого Берр і на дух не зносив, як і, мабуть, Роупер, тому що він називав їх «неминучим злом». Це були щокаті торгові банкіри з Лондона, одягнені у дусі моди вісімдесятих у смугасті блакитні сорочки з білими комірцями. Вони мали подвійні імена, подвійні підборіддя і носили двобортні костюми. Вони явно перегинали палку, намагаючись розмовляти з акцентом аристократів, а Ітонський коледж називали просто школою; їх супроводжували забіяки-бухгалтери — «підрахуї», як називав їх Роупер — які виглядали так, немов приїхали сюди, щоб вибивати з когось добровільне зізнання. У них з рота смерділо дешевою індійською їжею, а під пахвами завжди було мокро. Голоси їхні звучали, як офіційні попередження, що все, що ви скажете, буде сфабриковано і використано проти вас у суді.
А після цієї категорії йшли їхні небританські колеги: Мал-дер, опецькуватий нотаріус з Кюрасао, із променистою усмішкою і перевалькуватою ходою бувалого в бувальцях; Шрайбер зі Штутгарта, який постійно вибачався за свою напоказ хорошу англійську; Тіеррі з Мерселя, зі стиснутими губами і молоденьким секретарем, який виконував для нього не лише професійні обов’язки; продавці облігацій з Волл-стріт, які завжди приїжджали щонайменше четвірками, так нібито безпека дійсно полягала у кількості; і, врешті, Апостол, коротконогий старанний американець грецького походження у перуці, яка нагадувала чорну ведмежу лапу, і в золотих ланцюжках, на яких висіли золоті хрестики, й у супроводі своєї невеселої коханки з Венесуели, яка, перебираючи ногами у туфлях вартістю тисячу доларів, шкандибала позаду нього, коли вони з голодними поглядами рушили у напрямку їжі. Упіймавши на собі Апостолів погляд, Джонатан хутко відвернувся, але вже було надто пізно.
— Сер? Ми з вами, здається, знайомі? У мене дуже добра пам’ять на обличчя, — заявив Апостол, знімаючи свої затемнені окуляри і затримуючи всіх, хто йшов позаду нього. — Мене звуть Апостол. Я легіонер Господній, сер.
— Апо, ясне діло, що ти з ним перетинався! — спритно втрутився Роупер. — Ми всі його бачили раніше. Це Томас. Апо, пригадуєш Томаса? Працював нічним прислужником у Майстера. Тепер приїхав на захід шукати кращої долі. Він наш старий добрий друг. Ісааку, налий-но доктору ще трохи шампусику.
— Маю честь, сер. Прошу пробачити мою забудькуватість. Ви англієць? Сер, у мене багато англійських коренів. Моя бабуся була родичкою герцога Вестмінстерського, а мій дядечко зі сторони матері спроектував Альберт-Голл.
— О, це вражаюче, — чемно відповів Джонатан.
Вони потисли один одному руки. Долоня Апостола була холодна, як зміїна шкіра. їхні погляди зустрілися. Апостолів — неспокійний і дещо божевільний. Зрештою, цієї чудової зоряної ночі на острові Кристал, де шампанське лилося рікою, кожен був трохи безумцем.
— Сер, ви працюєте на містера Роупера? — не вгавав Апостол. — Ви долучилися до одного з його амбітних проектів? Містер Роупер — непересічно впливова людина.
— Я насолоджуюся гостинністю цього дому, — відповів Джонатан.
— Немає нічого кращого, сер. Може, ви друг майора Коркорана? Мені здається, кілька хвилин тому я бачив, як ви мило бесідували.
— Ми з Коркі старі друзі.
Проте коли гості пішли вглиб зали, Роупер тихенько відвів Апостола в бік і Джонатан краєм вуха почув обачно вимовлені слова «у Мама Лоу».
— Розумієш, Джед, — сказав чоловік на ім’я Вілфред з категорії «неминучих», коли вони відпочивали за білими столиками у світлі повні, — ми, компанія «Гарвіл Маверіч», пропонуємо Діккі ті ж самі послуги, що і шахраї, тільки у нашому випадку все шито-крито.
— О, Вілфреде, це все страшенно нудно. І як бідолашному Роуперові може подобатися така робота?
Вона знову ловить на собі Джонатанів погляд, і це неабияк збиває його з пантелику. Як так сталося? Хто подивився перший? Це вже не просто вдавання. Це не забавляння з ровесником. Вона цілеспрямовано на нього подивилася. А потім відвела погляд. А потім знову подивилася. Роупере, і де тебе носить, коли ти так потрібен?
Ночі в товаристві «неминучого зла» здаються безкінечними. Іноді розмова продовжується
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний адміністратор», після закриття браузера.