Читати книгу - "Київська Русь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відомості, вміщені у Степенній книзі, перегукуються з розповіддю Іоакова Мніха про знищення Ольгою язичницьких требищ: "І потомъ требища бѣсовьская съкруши, и нача жити о Христѣ Иисусѣ, възлюбивши Бога"[555].
Наведені свідчення вказують на якісь значні перетворюючі заходи Ольги у церковних справах. Незважаючи на деяку їх умовність, вони більше відповідають діяльній вдачі княгині, ніж розповіді “Повісті минулих літ” про спокійні її проповіді в сімейному колі. Ми вже згадували про можливість зв’язку будівництва церкви св.Миколи на Аскольдовій могилі з діяльністю Ольги. В.М. Татищев, посилаючись на Іоакимівський літопис, говорить про заснування Ольгою київського Софійського собору[556]. Підтвердженням цього є запис, вміщений в одному з “Апостолів” XIV ст. У ньому вказується, що освячення св.Софії відбулось у 952 р. Багатьом дослідникам, які відносили хрещення Ольги до 957 р., це свідчення здавалося сумнівним, але в світлі нових досліджень воно таким не виглядає.
У часи урядування Ольги Русь підтримувала церковно-політичні контакти не лише з Константинополем, але й Римом, інтереси якого представляв німецький імператор Оттон І. За свідченням іноземних писемних джерел, Ольга надіслала до Франкфурта-на-Майні руське посольство, яке звернулось до Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа і пресвітерів. Прохання руської княгині було охоче задоволено, і в 961 р. на Русь була відправлена німецька християнська місія на чолі з Адальбертом, ченцем монастиря св.Максиміна у Трірі[557].
В літературі побутує думка, що насправді Ольга не просила в Оттона І священиків, а руське посольство вело переговори на економічні та політичні теми. Місія Адальберта розглядається як вияв власної ініціативи імператора, стимульованої його імперськими амбіціями.
Наскільки слушним є цей погляд, сказати важко. Безперечно, Ольгу Німеччина цікавила насамперед як економічний партнер і можливий союзник. Але не можна повністю виключити і церковний аспект у переговорах між сторонами. Навряд чи Оттон І наважився б відіслати на Русь церковну місію, якби цього не хотіли в Києві.
Нижче ми продовжимо цей сюжет, тут же відзначимо, що переговори з Оттоном І, які відбулися після візиту Ольги до Константинополя, переслідували мету дипломатичного тиску на Візантію. Напевно, цим самим у Києві сподівались примусити патріархат невідкладно відновити на Русі церковну організацію.
Той факт, що Оттон направив свого єпископа на Русь, свідчить про відсутність тут на той час вищого церковного ієрарха. У Києві єпископ Адальберт дуже швидко переконався у міцності уз, які пов’язували Русь і Візантію в церковному плані, й у відсутності на Русі прозахідних тенденцій. Прохання руських послів надіслати єпископа він назвав нещирим, що, очевидно, відповідало дійсності.
Л. Мюллер пояснює “нещирість” Ольги тим, що її не влаштовував, насамперед, ранг католицького ієрарха. Вона начебто розраховувала на те, що папа й імператор поставлять на Русь архієпископа, а вони прислали тільки єпископа. Свого часу Б.Я. Рамм висловлював припущення, що основною причиною невдачі місії Адальберта в Києві було “обурення в народі”, яке зумовила безтактна поведінка католицького ієрарха.
Із сказаного видно, як багато зробила Ольга для поширення християнства на Русі. Багато, але далеко не все, що вона могла зробити як правителька країни. На останній вирішальний крок — проголошення християнства офіційною державною релігією — вона так і не відважилася. Чим це можна пояснити?
В літературі неодноразово висловлювалася думка про якусь “неготовність” Русі часів Ольги до християнізації. Думаю, що вона неточна ні за формою, ні за суттю. Мова повинна йти не про готовність Русі до сприйняття нової релігії, а про те, чи відповідала вона рівню соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку давньоруського суспільства. Що стосується середини X ст., то відповідь може бути однозначною. Справді відповідала. Київські князі не поспішали з офіційним запровадженням християнства не тому, що чекали, коли Русь буде “готова” до цього, а тому, що не могли передбачити наслідків такого кроку. До того ж, не все залежало тільки від них.
У літературі зустрічається думка, що хрещення Ольги, по суті, означало і хрещення Русі, адже не могло бути такого становища, коли глава держави був би християнином, а його країна лишалась язичницькою. У цих міркуваннях є певний сенс, але не стосовно конкретного випадку. Річ у тім, що Ольга юридично не була великою княгинею. Отже, прийняття Ольгою християнства, навіть якщо вона й усвідомлювала його міжнародне значення, не виходило за рамки приватної події.
Християнізації Русі, яка так успішно здійснювалась за Ігоря і Ольги, було завдано великої шкоди в роки практичного урядування їх сина Святослава. Незважаючи на неодноразові спроби навернути його до нової віри, він лишався язичником, причому язичником переконаним. При ньому на Русі взяла гору тенденція нетерпимості до християнської ідеології, було зруйновано храми, розгромлено православні общини. Об’єктивно ці дії Святослава не можна оцінити позитивно, але і пред’являти йому занадто суворий рахунок з позицій сьогодення теж не слід. Святослав боровся з Візантією, а водночас і з усім тим, що від неї виходило. У поширенні християнства він вбачав прагнення світової імперії підкорити собі Русь, нав’язати їй васальну залежність.
Зі смертю Святослава і вступом на престол його сина Ярополка язичницькі безчинства, санкціоновані раніше верховною владою, змінилися віротерпимістю, що теж виходило від влади. У нас немає достатніх доказів вважати Ярополка християнином, але в його співчутливому ставленні до цієї релігії не можна сумніватися. У цьому безперечно заслуга виховання бабусі. Певну роль у формуванні світогляду Ярополка відігравала, очевидно, і його дружина. “Повість минулих літ”, вказуючи на її грецьке походження, відзначала, що до полонення її Святославом, вона була черницею. “У Ярополка же жена грекини бѣ, и бяше была черницею; бѣ бо привелъ ю отец его Святославъ, и вда ю за Ярополка, красоты ради лица ея”[558].
В.М. Татищев вважав, що причиною гибелі Ярополка були симпатії до християнства[559]. Обставини його смерті, сприйнятої майже з християнською покорою, дають підстави для такого припущення.
У 1044 р., як повідомляє “Повість минулих літ”, останки князя Ярополка було перезахоронено в Десятинній церкві. Попередньо над ними здійснили обряд хрещення. “Выгребоша 2 князя, Ярополка и Ольга, сына Святославля, а крестиша кости ею, и положиша я въ церкви святыя Богородица”[560].
Безпрецедентність події не може бути підставою для того, щоб віднести
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київська Русь», після закриття браузера.