Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

праці, пов’язаних із скотарством, знайдених на поселеннях, може лише свідчити про розміри стада, а не про переважання скотарства над землеробством. Щодо випадків, коли мисливської фауни було більше, ніж свійської, то це може бути пов’язано із зменшенням домашнього стада внаслідок історичних, екологічних обставин чи епідемій, коли поповнення м’ясного раціону мало відбуватися за рахунок полювання. Отже, треба гадати, що осілий спосіб життя, тяжіння поселень до родючих грунтів, землеробські знаряддя, застосування маси полови при будівництві можуть свідчити, що на всіх етапах і на всій території розповсюдження трипільського населення основою господарства було землеробство, яке, незважаючи на недороди в окремі роки, надавало сталих засобів до існування. Що ж до скотарства, то воно, на думку С. М. Бібікова, розвивалося гармонійно з землеробством, забезпечуючи останнє тягловою силою, а населення — м’ясною їжею.

Землеробство. Тривалий час вважалося, що землеробство енеолітичного часу було примітивним, мотичним, проте з нагромадженням нових даних з’явилися підстави для перегляду цієї думки. Зокрема, С. М. Бібіков, вважаючи, що вручну неможливо було обробити порівняно великі площі під зернові культури, розглядав землеробство трипільців як екстенсивне, польове, мотичне із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Пізніше він схилився до думки, що землеробство було екстенсивним, польовим, орним[212]. Сьогодні таке визначення сприймається більшістю дослідників. Таким самим вбачається і землеробство культури Болград-Алдень[213]. Для рихлення грунту застосовувалися рогові (можливо, й дерев’яні) рала, суковатки, а для розбивання грудок — рогові й кам’яні мотики. За палеоботанічними визначеннями, трипільці сіяли три види пшениці (одно- і двозернянку, спельту), ячмінь (плівчастий, голозерний), просо, бобові[214]. Саме такий набір культурних рослин був характерний і для носіїв культури Болград-Алдень та культури лійчастого посуду.

Питання розвитку первісного землеробства найкраще розроблено для трипільської культури. Пріоритет у цьому належить С. М. Бібікову. На прикладі пам’яток Середнього Подніпров’я йому вдалося показати значення землеробства в житті трипільців, зробивши деякі розрахунки. Виходячи з біологічної норми вживання рослинної їжі, врожайності культивованих злаків, визначається, що для забезпечення однієї людини рослинною їжею треба було засівати близько 0,3 га площі, або 2 га на сім’ю. Звичайно, такі площі в короткі передпосівні строки навряд чи можна було б підготувати, застосовуючи мотики; необхідні були б ефективніші способи рихлення грунту, а саме за допомогою примітивних рал. Щодо форм використання землі, то тут С. М. Бібіков схиляється до припущення на користь перелогу і залежі, коли відповідний колектив повинен був мати кілька земельних ділянок, з яких одні засівалися, а інші лишалися для природного відновлення родючості грунту. Палеодемографічні розрахунки на базі вихідних даних, запропонованих С. М. Бібіковим, було зроблено останнім часом для трипільських пам’яток кінця середнього — початку пізнього етапу Буго-Дніпровського межиріччя. Зокрема, було визначено зони землеробства ряду поселень. Для найменших з них з населенням до 200 чоловік (Мошурів) така зона мала становити близько 200 га, а для найбільших, з населенням до 14 тис. чоловік (Тальянки), — близько 12 тис. га. Спочатку, враховуючи лісистість регіону (50 % ), використовувалися вільні від лісу ділянки, а згодом посівні площі розширялися за рахунок вирубаного лісу. Значною була потреба у лісі, який використовувався для будівництва, опалення, приготування їжі, керамічного виробництва тощо. За розрахунками можливої площі, на якій міг бути вирубаний ліс, навколо кожного поселення визначились зони господарської діяльності їхніх мешканців, які включали землеробські угіддя, випаси худоби та ділянки заготівлі кормів. Для різних за розмірами поселень радіус цих зон становив від 1 до 9 км. Поступове виснаження грунтів, вирубка лісу поблизу поселень з часом змушували їхніх мешканців до переселення. Час існування поселення на одному місці визначається періодом життя двох поколінь, тобто близько 50 років. Отже, переселяючись з місця на місце, трипільці в процесі господарчої діяльності поступово вичерпали природні ресурси регіону, принаймні у Буго-Дніпровському межиріччі[215]. Вони були першими, хто завдав відчутної шкоди лісам південної смуги Буго-Дніпровського лісостепу.

Збирання врожаю відбувалося за допомогою крем’яних серпів. На ранньому та середньому етапах існування трипільської культури це були серпи з кількох коротких пластин, вкладених під кутом у вигнуту основу з рогу або дерева, а на пізньому — часто використовувалися довгі крем’яні пластини. За експериментальними даними, крем’яні серпи були досить ефективними, за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним[216]. Для обмолоту зерна застосовувалися молотильні дошки. Вкладиші для цих знарядь виявлено на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінничині. Мабуть, вони також є на інших поселеннях, але не згадуються дослідниками, оскільки більшість колекцій не мають трасологічних визначень.

Зберігалось обмолочене зерно в спеціальних посудинах великих розмірів, які отримали назву зерновиків (їхня висота іноді сягає їм), а також у зернових ямах із стінками, обмащеними глиною і обпаленими.

Зерно розмелювали за допомогою кам’яних зернотерок, що є досить численною категорією знахідок на всіх поселеннях. Виготовлялись зернотерки з граніту, пісковику тощо, складалися з нижнього каменю — плити і верхнього — розтирача.

Тваринництво. Досить розвиненим у землеробських племен було тваринництво. За даними остеологічних визначень, стада більшості ранньотрипільських поселень складалися здебільшого з великої рогатої худоби; були також свині, дрібна рогата худоба (вівці, кози), коні. Є випадки (Лука-Врублевецька, Солончени І), коли в стаді переважали свині. На середньому етапі пріоритет був також за великою рогатою худобою, але на друге місце все частіше виходить дрібна рогата худоба, витісняючи свиню. Це стосується пам’яток Молдови (Нові Русешти), Побужжя (Сабатинівка І, Березівська ГЕС), Середнього Подніпров’я (Халеп’я, Коломийщина II) і Буго-Дніпровського межиріччя (Володимирівна). Зважаючи на те, що всі ці поселення тяжіють до південної смуги лісостепу, можна думати, що в цій екологічній зоні розведення дрібної рогатої худоби було більш раціональним, а можливо, така ситуація склалась під впливом населення степу. Говорячи про пам’ятки сабатинівського типу першої половини середнього етапу у Південному Побужжі, К. К. Черниш відмічає, що тоді саме, мабуть, існували зв’язки зі степом. З цим пов’язується розповсюдження на трипільських пам’ятках кам’яних булав і скіпетрів у вигляді стилізованої голови коня. Їх знайдено на поселенні Березівська ГЕС у Побужжі, а також далеко на заході у Хабешешті І. Йдеться навіть про інфільтрацію степового населення у трипільське середовище. На пізньому етапі географія пам’яток, де друге або навіть перше місце посідає дрібна рогата худоба, розширюється. Вони відомі не тільки в степовій зоні (Усатове), а й далеко на півночі у Київському Подніпров’ї (Сирець), Східній Волині (Троянів, Паволоч) і у Верхньому Побужжі (Сандраки). Всі згадані пам’ятки — найпізніші в системі Трипілля, тобто належать до того часу, коли степовики, вочевидь, починають інтенсивно проникати у лісостеп, впливаючи на господарську діяльність