Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

Форшвілеві: в її очах сяйнула лукава усмішка, як похвала вибрикові Форшвіля і глум на адресу його жертви, вона кинула на Форшвіля погляд співучасниці в злочині, мовляв: «Оце я, розумію, екзекуція! Ви помітили, який у нього приголомшений вигляд? Він навіть пустив реви», — отож Форшвіль, зустрівши її погляд, затнувся і вмовк, його щирий чи вдаваний гнів вичах, він посміхнувся і мовив:

— Аби він шанувався, не довелося б брати ноги на плечі. Добра прочуханка корисна в будь-яких літах.

Одного дня, не заставши знайомого вдома, Сванн, який ніколи не був у Одетти в цій порі, але знав, що вона зараз у себе, відпочиває чи пише листи перед чаюванням, надумав, щоб не турбувати її, заскочити до неї на хвилинку. Придверник сказав, що вона, здається, вдома; Сванн подзвонив, йому почулися шерех, гомін, але йому не відчинили. Стурбований, роздосадуваний, він подався на вуличку, куди виходили зади дому, і став під вікном Одеттиної спальні; шторки заважали йому щось розгледіти; він затарабанив у вікно, погукав; вікно не відчинилося. Він помітив, що на нього дивляться сусіди. Думаючи, що йому, може, вчулося, ніби хтось ходить по кімнаті, він пішов собі, але не міг уже ні про що думати. Через годину він повернувся назад, Одетта його впустила, вона сказала, що була в себе, коли він дзвонив, але спала; дзвінок розбудив її, вона здогадалася, що то Сванн, побігла відчинити, але його вже й слід прохолов. Стук у вікно вона, звичайно, чула. Сванн одразу ж виявив у її белькоті сталки фальшу, за які хапаються спіймані на гарячому брехуни, щоб уплести їх у свою вигадку, щоб потім годі було відокремити факт від вигадки, ладної позичати правдоподібність у самої істини. Звісно, коли Одетта щось робила крадькома від інших, вона прагла сховати цей учинок десь у дрімучому закамарку своєї душі. Та тільки-но вона опинялася віч-на-віч із тим, кому вона збиралася брехати, її огортало сум'яття, всі думки її плуталися, винахідливість і тямущість де й дівалися, в голові гула пустка, а тим часом треба було щось сказати і з язика зривалося саме те, що містило в собі істину і що їй хотілося приховати. Вона відщипувала від нього якийсь незначний клаптик, кажучи собі, що так краще, що вигадана подробиця небезпечніша за ту, яку можна перевірити. «Принаймні я кажу правду, — казала вона собі, — і це вже добре, він може розпитатися — і переконається, що я сказала правду, так я не зостануся на цідилці». Вона помилялася: саме тоді вона і зоставалася на цідилці; до неї не доходило, що місце справжньої подробиці тільки всередині справжньої пригоди, звідки вона її самовільно видерла, і що, хоч би якими хитромудрими вигаданими подробицями вона їх оточила, щось назовні та й вилізе, а є чогось бракуватиме, бо ця подробиця не звідси. «Вона признається, що чула мій дзвінок, потім стук, і зміркувала, що то я, вона зраділа мені, — думав Сванн. — Але це не узгоджується з тим, що вона мене так і не пустила».

Проте на цю суперечність він її уваги не звернув: він сподівався, що Одетта, полишена сама на себе, може, прибреше і ця брехня буде йому хоч за блідий відбиток правди; вона говорила далі; він не перебивав її, він жадібно і святобливо збирав її слова, розрізняючи за ними, наче за священною запоною, невиразну тінь істини (розрізняючи саме тому, що Одетта силкувалася запнути істину словами), неясно вималювані обриси правди, коштовної, але, на жаль, невловної: правди про те, що вона робила о третій годині, коли він до неї заїжджав — правди, від якої залишаться ці небилиці, тільки ці непереконливі, чудернацькі прикмети і яка існувала лише у потайливій пам'яті оцієї істоти, яка не відала, яка це цінність, і не хотіла поділитися нею з ним. Звичайно, часом він дуже сумнівався, щоб повсякденне порання Одетти могло пробудити до себе палкий інтерес і щоб її взаємини з іншими чоловіками несамохіть і обов'язково навіювали кожній мислячій істоті смертну журбу, здатну довести до маячні про самогубство. У такі хвилини він усвідомлював, що тільки він один і хворий цим інтересом і цією журбою і що, тільки хвороба минеться, вчинки Одетти та її поцілунки знову зробляться такими самими некривдними, як учинки й поцілунки інших жінок. Проте з'ясувавши, що джерело болісної цікавости тільки в ньому самому, Сванн не став доводити собі, що така цікавість і така палка жадоба заспокоїти її безрозумні. Сванн наближався до тих літ, коли його особиста філософія, підкріплювана філософією доби, а також того середовища, яке оточувало Сванна багато років, філософія кола принцеси де Лом, де вважалося, що розумна людина має сумніватися в усьому і що єдина реальна і безперечна річ — уподобання кожного з нас, — коли його філософія уже перестала бути філософією його юности; то була філософія позитивна, майже лікарська, філософія людини, яка замість об'єктизувати мету власних прагнень пробує вирізнити з уже прожитих років якийсь відстояний осад навичок і пристрастей і, визнавши їх за характерні для себе й незмінні, якнайзавзятіше дбає насамперед про те, щоб обраний триб життя сприяв її навичкам і вдовольняв її пристрасті. Сванн вважав за слушне взяти наповажне свої муки через незнання того, що зараз робить Одетта, як він брав наповажне те, що його екзема загострюється від вогкого підсоння, — і передбачити у своєму бюджеті видатки значної суми на одержання інформації, як проводить час Одетта (без цієї інформації він не міг би жити), притримуючи якісь кошти на інші забаганки, вдоволення яких, як він це вже звідав, могло потішити його, — принаймні поки він не був закоханий, — наприклад, на колекціонування і на добру кухню.

Коли Сванн почав прощатися, Одетта попросила його посидіти ще трошки і навіть притримала його, схопивши за руку в ту мить, як він збирався відчинити двері. Але він не звернув на це уваги, адже з безлічі жестів, реплік, дрібних перипетій, з яких плететься розмова, ми необачно нехтуємо те, що криє правду, яку наші прозріння шукають наосліп, і спиняємося саме на тому, що не таїть у собі нічого. Одетта знай товкла: «Шкода, що ти не приходиш до мене вдень! А коли єдиний раз прийшов, я тебе проґавила!» Він добре знав, що вона не настільки закохана в нього і не може так гостро побиватися за тим, що їхня зустріч зірвалася, але вона була добра, вона любила втішати його і часто сумувала, коли він на неї дувся, тим-то він вважав цілком слушним, що засумувала