Читати книгу - "Записки українського самашедшого"

На світанку 11 листопада у Парижі помер Ясир Арафат. Спецборт з його тілом прибув до Єгипту. Прощалися з ним у Каїрі, де проминуло його дитинство. Поховали на Західному березі ріки Йордан. Дітей чоловічої статі, що народилися там у той день, називали Ясирами і Арафатами.

Але це вже з майбутніх серіалів XXI століття.

Наближається 2-й тур.

Аж тепер вже, нарешті, переможе наш кандидат. Перемога буде переконлива й цілковита, з великою перевагою голосів. У цьому всі абсолютно певні.

Один телеведучий навіть сказав з голубого екрана: «До зустрічі у новій країні!»

Я собі не подобаюсь. Я завжди чекаю чогось гіршого, я не здатний на ейфорію. Бачу, як Дракон готується до останнього стрибка, як він випускає кігті.

Прибувають поїзди не за графіком. Під виглядом донецьких шахтарів до Києва підтягуються представники кримінального світу. Для них орендують приміські табори, санаторії, бази відпочинку. Зі Сходу посунув соціально занедбаний агресивний типаж. З автобусів вивалюються якісь п’яні дівки, бомжуваті чоловічки з багровими фізіономіями. Впереміш з матом висловлюють свої пріоритети. Хриплять прямо на камеру: «Будем, блядь, всех вас давить!» Причому їхні автобуси їдуть у супроводі міліції, а нашим під колеса кидають залізні шипи.

У Криму московський патріархат править молебні за провладного кандидата. У психо-неврологічних диспансерах хворим втовкмачують, за кого голосувати. Міліцейський генерал погрожує застосувати до громадян України нещодавно сформований підрозділ «Ніндзя».

Ректори хвилюються, умовляють студентів голосувати за кого кажуть, аргументація цілком відверта: «Не хочеться, щоб тут була Африка, щоб тут була бойня». Тобто маємо голосувати за тих, хто здатен тут влаштувати бойню?! Обурені студенти знову рушають на Київ, їх переймають в полях, погрожують, завертають. У Сумах побили студентів і журналістів. У Ромнах теж побили. Члени молодіжної «Пори» прикували себе ланцюгами до Монумента Незалежності, вимагають припинити терор. «Братки» ходять по Києву, один такий сказав журналістці: «Ми тєпєрь здесь хозяева». В моду входять блатні шансони типу: «На свете много женщин и много пацанов». Біля приватного клубу «Геліос» невідомі побили депутата від опозиції. Ті ж невідомі стріляли в міжнародного спостерігача ООН. Міліція їх не ловить, бо хто ж ловить самих себе?

Ати-бати, пройшли дебати. Ажіотаж був страшний, це ж у нас вперше, щоб кандидати прилюдно зблиснули інтелектом. Тим паче, що один став нефотогенічний, другому зблиснути особливо нічим. Та й потреби поспілкуватися у них вочевидь немає. Але дивилася вся Україна, і вдома перед телевізором, і в пабах, і в кав’ярнях, кого де застало. Жіноцтво, зокрема, ще й тому, що прагнуло побачити евентуальних перших леді.

Леді від опозиції бачили — гарна. Друга не явилась народу.

З приємністю відзначили, що провладний кандидат за ці півтора року навчився розмовляти державною мовою. Це у нас вважається великим досягненням. Щоправда, формулювати думки йому ще важко, тож під кінець він перейшов на російську. Це нікого не здивувало, у нас переважна більшість політиків мислить мовою сусідньої держави. Здивував месидж провладного кандидата. «Новая власть уже пришла, — сказав він. — Она уже работает, и нет способа ее выдавить». Навіть не так вразило, що нова влада, виявляється, уже прийшла, як саме слово — «выдавить».

Бо це ж уже не дебати, а базар по фєні.

А нашому кандидату я вірю. Навіть не так його програмі, у них у всіх гарні програми, і не його аргументації в цих дебатах, навіть не його мучеництву через те отруєння, а тому, що одного разу він якось, ніби мимохіть, прохопився: «Куди мені йти з моєю правдою в Україні?» От це мене вразило, дійшло до самого серця. Бо й мені ж нема куди йти з моєю правдою в Україні. І самій Україні нема куди йти зі своєю правдою у світі.

На Київ рухаються військові машини.

Люди з навколишніх сіл виходять на трасу, перепиняють їх, просять, ладні під колеса лягти. Але на них кидають спецпризначенців, і ті виконують своє спецпризначення — б’ють людей, розганяють. При дітях! Погрожують, що це лише дубинки, а будуть ще й кулі.

Один з лідерів опозиції надягнув червоні боксерські рукавиці і сказав майже як Ланселот: «Не бійтеся!»

А ніхто й не боїться. Боїться влада. Міліція зриває помаранчеві стрічки, топче помаранчеву символіку. Навіть дерева пообтрушували, щоб не було оранжевого листя. А воно ж, як на те, жовте й оранжеве. Осінь.

Журналісти розривають паперові кайдани. У центрі міста розгортає свої намети молодіжна «Пора».

Львівські студенти вийшли на демонстрацію з несподіваним парафразом крилатого гасла польських повстань — «За вашу і нашу перемогу!»

Вісім гелікоптерів стоять напоготові. Звіроящур готовий тікати.

У Західній Україні пройшов смерч — як увертюра стихій до 2-го туру. Теща завжди казала, що Архистратиг Михаїл приїжджає на білому коні. І справді, вранці ми йшли голосувати, друкуючи сліди по першому сніжку.

Але цього разу був ще гірший Геловін. І «мертві душі», і «карусель», і хакерські атаки на сервер. Були спроби підпалу, погрози замінування, знеструмлення виборчих дільниць. І навіть удосвіта вбитий на своєму посту міліціонер. Десь розвалилися урни, десь викрали бюлетені. У Запоріжжі вмерла голова однієї з виборчих дільниць. У кабінеті одного мера знайшли гранату в портьєрі. Подекуди вибори взагалі пройшли у стилі вестерн. В урну був укинутий якийсь реаґент, що почав бурхливо діяти. Чорна пекельна рідина клекотіла й випаровувалась, сморід був такий, що люди вискакували, затуляючи ніс і очі. У Львові горіла редакція газети «Поступ». На Донеччині жінку-спостерігача прищемили дверима. У Кіровограді якийсь невідомий схопив урну, вистрелив у стелю і зник у невідомому напрямку.

Один міжнародний спостерігач — і в Нікарагуа був, і в Уґанді, а такого, каже, ніде не бачив.

Все-таки якось проголосували. Зітхнули з полегкістю. Перші ж екзит-поли дали великий розрив на користь нашого кандидата. Потім раптом усе схитнулося, цифри знову затанцювали. Щодалі в ніч вони мінялись, мінялись і, нарешті, під ранок голова Центрвиборчкому оголосив перемогу Дракона.

Спонтанно вибухнув протест. На Майдані з’явилися намети. Оголошено загальнонаціональний страйк. Люди вирішили захищатись.

Наш отруєний кандидат, з обличчям, на яке страшно дивитися, весь у плітках, інсинуаціях, як у павутині, щовечора звертається до Майдану. І ось воно, нарешті, те слово, якого не можна не почути, — він просить, він заклинає: «Підтримайте всенародний Рух Опору!»

У партію я не вступив би, не пішов би ні в який блок. А в Рух Опору мені й не треба йти,