Читати книгу - "Новини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Знаєте, друзі, мій колега пастор Патрік дуже добре сказав: у кожного з нас є величезне багатство! Кожен є власником рук, ніг, серця, голови і мільйонів безкоштовних подихів! І це грандіозний скарб, друзі, котрий ми не вміємо цінити... Я ще молода людина, а тут у залі сидять значно старші люди, які більше бачили і краще знають життя, але я іноді думаю — на що ми витрачаємо себе? Навіщо вся ця недолуга метушня? Хто мені скаже? Щоб регіональний торговий представник Іван купив собі «Шкоду», а його матуся Марія Миколаївна побачила онуків? Щоб кожен тиждень родина Сидорчуків мала, чим напхати холодильник, і кожного місяця відносила певну суму до комунальних теплових мереж? Може, й так... Можливо, щастя — це як вода, воно таке природне, що навіть непомітне, і всі ми борсаємося в ньому, наче риби, і розуміємо, що воно в нас було, те щастя, тільки тоді, коли його вже нема... Тож щастя — це те, що завжди у минулому часі... Тільки коли воно без сліду випаровується, тоді ми раптом прозріваємо і згадуємо — як же багато ми мали, які щасливі ми були...
Я помітив на обличчях деяких прихожан напруження і стурбованість. Мабуть, пастор Патрік був їм зрозуміліший, ніж цей рудий хлопець у чорному одязі, що з’явився невідомо звідки зі своїми екзистенційними міркуваннями. Але Сашу їх реакція не турбувала. Пастор тим часом повернув до Саші своє застигле у величному спокої антрацитове обличчя, з якого неможливо було зрозуміти, чи підтримує він його промову, чи засуджує.
— Але, друзі, яка ж мета всієї цієї метушні? — спитав Саша у залу.— Який доконечний замисел? Не може ж бути так, щоб його не було, адже ця думка — найстрашніша із усіх! Якщо є замисел, то ми герої, ми рухомі декорації, і кожен, я підкреслюю, кожен із нас є потенційно здатним на звитягу. Ось ти, друже! — Саша вказав на когось у залі.— Чи ви, жіночка! Можливо, саме вас обрано для найважливішої місії! Можливо, ваші думки та дії вже передрішені, і вчинок доведеться здійснити, як не крути! Чи ви, хлопці в останньому ряду! — Саша вказав просто на нас.— Так-так, ви! Хай один з вас, отой, що сидить ближче до проходу, підійде зараз до мене, я щось йому перекажу!
Одночасно з цими словами товариш Сім схопився і рушив поміж рядами до сцени. Всі чекали продовження, але Саша раптом передав мікрофон Патріку.
— Друзі, хаал-лілуйя!!! — раптом вигукнув Патрік протяжно і голосно.— Давайте піднімемо руки! Амен, мій Боже! Амен, любий Господь! Друзі, давайте разом помолимося за всіх бідних, за всіх, хто зараз у злиднях, хто не має їжі та притулку! Помолимося за всіх, у кого немає грошей, щоб Господь їх благословив! Я прошу вас, якщо вам не важко, давайте усі піднімемося зі своїх місць!
Зал почав вставати. Піаніст награвав спокійну, але бадьору музику, що наче струмок розливалася залом. На сцені пастор і Саша синхронно, під музику, розхитувалися, створюючи атмосферу якогось медитативного трансу, і це подіяло навіть на мене. Повернувся прес-секретар і кинув нам: «Ходімо!». Ми також піднялися, Ілля з Віталіком рушили до виходу.
— А як же молитва? — поцікавився я.
— Молитва не здолає бідність,— категорично відрубав товариш Сім.— Тільки класова боротьба.
— Бідність, зникни!! — волав Патрік зі сцени.— Злидні, йдіть геть! Зараз я виганяю духа бідності разом із демоном злиднів! Амен! Амен! Демон злиднів, залиш назавжди цей зал! Дух бідності, я наказую тобі — вийди з цих людей!!!
Ми троє, наче згадані створіння, залишили актовий зал.
— Що він тобі сказав? — спитав я у прес-секретаря на ходу.
Віталік помахав ключем з біркою, на якій стояла цифра «13». Перемовляючись, ми проминули коридор і невдовзі опинилися перед дверима, оббитими чорним дерматином, і це миттю нагадало мені суд. Прес-секретар звірив номер кабінету з номером на бірці і заходився був відмикати, але замок чомусь виявився не замкненим. Він повернув ручку, штовхнув двері, і ми ввійшли.
Це було звичайне «пізньорадянське» службове приміщення, яке з тих самих часів жодного разу не ремонтували. Пара великих вікон дивилася на дорогу, якою снували автівки, далі розташувався парк, удалині видніли бані православної церкви. Вже потроху сутеніло. У кутку стояв великий залізний вогнетривкий шкаф із сейфовим замком, який, здавалося, неможливо зрушити з місця, а всю середину кімнати займав довгий стіл для нарад, уздовж якого були розставлені стільці. На дальньому кінці я помітив червоний телефонний апарат, а поруч з ним сиділа Соня Купер і задумливо палила тонку сигаретку. Перед нею стояли почата пляшка червоного вина і гранчак. На колінах у Соні вовтузився якийсь вовняний клубок з гостреньким носиком і оченятами-ґудзиками,— незабаром виявилося, що це щеня карликового шпіца. Соня була у в’язаній кофтинці і собачку причепурила так само: щеня мало на собі ошийник і таку ж мініатюрну кофтинку.
Трапилося так, що саме у той момент, коли ми заходили, Ілля розповідав якийсь бородатий історичний анекдот — здається, про Брежнєва і Дубчека на партійному бенкеті. Почувши кінцівку, я розреготався, і з тим-таки бадьорим реготом ступив у кабінет. Аж раптом наштовхнувся на злющий погляд Соні Купер і закляк. Одночасно я згадав, що й досі не встиг умитися, і зараз стою перед нею з посмішкою на вустах, якої не встиг позбавитися, і розмальованою пикою.
— Тоні, фас! — скомандувала Соня шпіцеві, побачивши мене. Той радісно тявкнув і залишився на місці. Вона піднялася, тримаючи цуцика під пахвою.
— Значить, он воно як? — проказала Соня, звертаючись до товариша Дванадцять. Той
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новини», після закриття браузера.