Читати книгу - "Слово після страти"

Фельдмана боялися як вогню, бо він мав особливі повноваження від самого Рудольфа Гесса. За чотири роки невсипущої праці Фельдман перетворив на злитки близько шести тисяч кілограмів золота із зубів жертв Освенціму[62].

Навіть у критичні для Освенціму дні, коли есесівці старанно замітали сліди своїх злочинів, вони не знищили Фельдмана. Його евакуювали в Маутхаузен. Після капітуляції фашистської Німеччини негідник інкогніто з'явився в Польщі, кілька днів чомусь никав біля руїн Освенцімських крематоріїв, після чого зник. Невдовзі він вигулькнув під чужим прізвищем аж у Південній Африці, де в Солсбері відкрив приватну зубопротезну клініку. Там його знайшли всюдисущі журналісти. Збувши за безцінь клініку, Фельдман зник. Пізніше його бачили в Англії. Нарешті він знайшов собі пристановище в Ізраїлі, як і більшість його колег по зондеркоманді. Та це я відхилився вбік. Повернімося до Освенцімського підпілля.

Есесівцям не вдалося розгромити підпільну організацію Освенціму. Вона функціонувала до останнього дня — випадок безпрецедентний в історії руху Опору. Після евакуації Освенціму, яка тривала з кінця жовтня 1944 року до 27 січня 1945 року, всі учасники Освенцімського підпілля потрапили в інші табори, де влилися в місцеві підпільні організації і продовжували боротьбу.

Повстання в крематоріях було останнім і найбільшим збройним виступом в'язнів Освенціму. Воно відіграло свою роль, піднявши самосвідомість в'язнів, вселило в них віру у власні сили, в реальну можливість збройної боротьби з есесівськими катами. Воно показало, що невелика група погано озброєних в'язнів може успішно битися проти цілого есесівського гарнізону. Повстання збило пиху з гіммлерівських погромників і вбивць, розвінчало міф про «безстрашність» і «непереможність» кривавого воїнства, на картузах якого пишався череп з кістками. Відтоді, незважаючи на надзвичайні заходи, репутація військ СС в очах Гітлера похитнулася. Як стало відомо після війни, він докоряв Гіммлеру за розклад есесівських військ, які «не виправдали його надій».

Через величезні втрати, що їх зазнала німецька армія на Східному фронті, Гіммлер уже не міг збільшити есесівський гарнізон Освенціму. Більше того, він змушений був забирати з охорони численних таборів цілі підрозділи для потреб Східного фронту. Навіть мобілізація в ряди СС зелених не могла зарадити справі. Ось чому гітлерівці змушені були відмовитися від своїх планів поголовного знищення в'язнів Освенціму.

Через два тижні після повстання з Освенціму в інші табори потяглися перші ешелони в'язнів. А ще через тиждень припинилися масові удушення в газових камерах. В одному з останніх ешелонів був вивезений в Маутхаузен і автор цієї книги.

Отже, поза всяким сумнівом, повстання відіграло свою позитивну роль. Та це не означає, що з його учасників, колишніх в'язнів зондеркоманди, які залишилися в живих, знімається будь-яка відповідальність за вчинені ними злочини. Вони, як і їхні хазяї есесівці, повинні дістати заслужену кару за співучасть у вбивстві мільйонів людей, а серед них дітей, жінок, старих, хворих. Не менше семисот колишніх зондеркомандівців Освенціму ще й нині гуляє по світу. Певна річ, вони нікому не розповідають про те, що робили в Освенцімі, як душили газом, як запихали в топки крематоріїв, як спалювали на велетенських кострищах цілі ешелони людей, як виривали в них золоті зуби, як стригли жінок і живцем кидали у вогонь дітей. Усе це вони робили, щоб врятувати власні шкури. І врятували. А зараз, либонь, показують своїм знайомим Освенцімські номери на лівій руці і видають себе за борців з фашизмом. Один час на Заході лунали несміливі голоси про те, що зондеркомандівці такі самі злочинці, як і есесівці. На жаль, ці поодинокі голоси не почуло правосуддя…

В Освенцімі, як і в інших фашистських таборах, саме життя знайшло випробуваний метод колективного керівництва боротьбою в'язнів. Цей метод блискуче виправдав себе, бо розум свідомого, високоорганізованого колективу завжди стоїть значно вище розуму окремої, хай і геніальної особистості. Однак і в умовах Освенціму були керівники, які внесли особливо великий вклад у справу боротьби з фашизмом. На жаль, ще й на сьогодні не відомі імена всіх. Та я назву хоч деяких: це — Юзеф Ціранкевич, Хорст Іонасе, Ян Чешпіва, Антонін Новотний, Мілош Неда'єда, Зденек Штих, Карл Маловічка, Ота Краус, Еріх Кулка, Кафунек, Живульська, Вайян-Кутюр'є, Данієль Казанова, Діаманський, Барановський, Ганс Максфельд, Павло Логачов, Ернст Бургер, Хейнц Дюрмайєр, Гнат Кузьменко…

Стояла нестерпна липнева спека. Здавалося, сонце зависло над Освенцімом і палить немилосердно. Минали дні за днями, а в небі жодної хмаринки. Не дихне вітерець прохолодою, не ворухнеться покручене, кволо обвисле листя дерев. Розжарена бруківка і муровані стіни блоків аж пашать жаром. Табір нагадував велетенську розпечену духовку в якій має задихнутися все живе. Натужно сопів і дихав жаром крематорій. Здавалося, це від нього йшла така спека. До нього не можна було звикнути. Мабуть, саме тому багато в'язнів в Освенцімі божеволіли.

В ці дні я валявся у душному шлафзалі на нарах, задихаючись від смороду і спеки. Мій виснажений організм судорожно боровся за життя. А воно не раз повисало на волосині. Та я не сам боровся за своє життя. За нього, як дізнався я потім, боролися десятки в'язнів. Одні діставали в «канадців» ліки, другі — продукти для мене, треті — сигарети для Вацека і штубового Зінгера. Мене регулярно відвідував Ганс і зрідка Антонович. А про Жору й казати нічого. Він буквально не відходив од мене: годував, напував, оберігав, підбадьорював. Якби не Жора, мене давно б уже не було на світі. «Дорогі мої, рідні! — думав я. — Чи віддячу вам за доброту, за турботу, за те, що, ризикуючи життям, допомагаєте мені?»

Через кілька