Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

втручався в його життя, і всьому світові, що п'ятнадцять років переслідував його єдиного сина, завдавши йому незліченних кривд і образ. Лише в такий спосіб він іще раз міг ствердити силу своєї волі, міг примусити Джеймса, Сомса, всю родину й усю юрбу прихованих Форсайтів, які велетенським потоком котилися на греблю його затятості,— примусити їх визнати раз і назавжди, що вони не візьмуть над ним гору, що він поставить на своєму. І він безмірно радів із того, що нарешті зможе зробити сина куди багатшим, аніж Джеймсів син, той Власник. Йому радісно було наділяти Джо, бо він його любив.

Ані молодого Джоліона, ані його дружини вдома не було (молодий Джоліон і досі не вернувся з Ботанічного саду), але маленька служниця сказала йому, що господар має прийти з хвилини на хвилину.

— Він завжди приходить на чай, сер, погратися з дітьми.

Старий Джоліон сказав, що почекає, і, набравшись терпіння, сів у побляклій убогій вітальні, де старі крісла й канапи стояли вже. без чохлів, показуючи свою ветху потерту оббивку. Йому кортіло покликати дітей, побути з ними, потримати в себе на колінах їхні гнучкі тільця, кортіло почути, як Джоллі вигукне: «Здрастуйте, дідусю!», побачити, як він до нього кинеться, відчути, як тулиться до його щоки м'якенька рученька Голлі. Але він їх не покликав. Він прийшов сюди задля урочистої справи, і не годиться бавитись, аж поки ця справа буде звершена. Він розважав себе думкою про те, як одним розчерком пера може оточити синову родину розкішшю, що її не було й сліду в цьому будиночку; як він оздобить оці кімнати — чи інші, в якомусь більшому будинку — мистецькими шедеврами, придбаними у Бейпла і Пулбреда; як він пошле малого Джоллі до Герроу й Оксфорда (він уже втратив віру в Ітон і Кембрідж, бо там навчався його син), як він найме для малої Голлі найкращого вчителя музики: адже в дівчинки такі великі здібності.

Ці картини майбутнього так заполонили уяву старого Джоліона, що серце його схвильовано застукотіло; він устав, підійшов до вікна й визирнув у обгороджений муром садок, посеред якого, дочасно скинувши своє листя, чорніла стара груша; її кощаве голе віття поволі оповивала густа імла осіннього дня. Пес Балтазар походжав у протилежному кінці садка; скрутивши бубликом хвоста над своєю кудлатою рябою спиною, він нюхав зілля й раз у раз підпирав лапою мур.

І старий Джоліон поринув у роздуми.

Яка йому втіха лишилася, крім утіхи наділяти інших? Приємно, коли наділяєш того, хто приймає твій дарунок із щирою дякою,— свою власну плоть і кров. Це незрівнянно більша втіха, ніж наділяти чужу людину, того, кому до тебе байдуже! Наділяючи чужого, він би зрадив свої індивідуалістичні принципи і життєві звершення, свою завзятість, працю і помірність, зрадив би ту велику й горду істину, що він, як і десятки тисяч Форсайтів до нього, десятки тисяч нині й десятки тисяч у майбутні часи, завжди досягав свого і вмів наполягти на своєму.

І поки він стояв, дивлячись на припорошене сажею листя лаврів, на поруділу траву, на пса Балтазара, вся мука тих п'ятнадцяти років, що затруїли його законне щастя, домішувала свою жовч до насолоди сподіваної близької хвилини.

Нарешті прийшов молодий Джоліон, задоволений своєю роботою і бадьорий, провівши кілька годин на свіжому повітрі. Коли покоївка сказала, що у вітальні на нього чекає батько, він одразу спитав, чи вдома місіс Форсайт і, довідавшись, що її немає, полегшено зітхнув. Потім, дбайливо сховавши своє малярське начиння в комірчині, де зберігався одяг, зайшов у вітальню.

З властивою його вдачі рішучістю старий Джоліон одразу взявся до діла.

— Я переписав свій заповіт, Джо,— сказав він.— Віднині тобі вже не доведеться жити у скруті: я призначаю тобі зразу тисячу фунтів на рік. Після моєї смерті Джун дістане п'ятдесят тисяч, а ти матимеш решту. Цей пес запаскудить тобі весь сад. На твоєму місці я б не тримав собаки!

Пес Балтазар, умостившись на лужку, пильно вивчав свій хвіст.

Молодий Джоліон подивився на собаку, але не зміг його розгледіти, бо сльози затуманили йому очі.

— Тобі припаде не менше як сто тисяч, синку,— сказав старий Джоліон.— І пам'ятай, що жити мені лишилося недовго. Більше я про це не буду говорити. Як здоров'я дружини? І... передай їй привіт.

Молодий Джоліон поклав на плече батькові руку, а що обидва мовчали, то на цьому епізод скінчився.

Посадивши батька в кеб, молодий Джоліон повернувся до вітальні й став біля того вікна, де щойно стояв, дивлячись на садок, старий Джоліон. Він намагався усвідомити, що означає для нього ця подія, і, походячи з форсайтівського кореня, вже бачив у своїй уяві нові обрії, які відкривала йому власність: довгі роки нестатків не виснажили його природних інстинктів. Із надзвичайною практичністю він думав про подорожі, про нові вбрання для дружини, про освіту дітей, про поні для Джоллі, про тисячі інших речей; але разом з усім тим він думав і про Босіні та його кохану, і про уривчасту пісню дрозда: «Радість — горе! Чия — чиє?»

Давнє минуле — болюче, сповнене муки й пристрасті чудове минуле, що його не повернеш ні за які гроші, що його пекучої радості вже ніколи не зазнаєш,— знову ожило в його уяві.

Коли прийшла дружина, молодий Джоліон підійшов до неї, обняв і довго стояв мовчки, заплющивши очі, пригортаючи її до грудей, а вона дивилася на нього здивованим, відданим, недовірливим поглядом.

IV. У ГЛИБИНУ ПЕКЛА

Наступного ранку після тієї ночі, коли Сомс нарешті ствердив свої права і вчинив як належить справжньому мужчині, він снідав на самоті.

Снідав він при газовому світлі, бо місто вгорнулося, наче у величезну ковдру, в такий густий листопадовий туман, що з вікна їдальні насилу можна було розгледіти дерева в сквері.

Їв Сомс спокійно, без поспіху, але часом у нього з'являлося таке