Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

І що ж?! Хоча на його вантажівці не було найменших слідів «біологічних матеріалів» трупа, Даньку затримали, відвезли до місцевого «мавп’ятника», де заходилися вибивати з нього зізнання в наїзді на загиблого! Причому вибивали зізнання в буквальному сенсі – по нирках і по печінці… А з цими органами у Даньки були негаразди, починаючи з сумнозвісного «комсомольського десанту» з прибирання сміття в селищі, розташованому на уражених радіацією територіях Іванківського району…

Коротше кажучи, в «мавп’ятнику» його ледь не забили до смерті. Та хоча провини Данька не визнав і результати експетизи всіх поверхонь вантажівки були нульовими, справу проти нього не закрили. Навпаки – все йшло до суду. І звісно ж, до розв’язання цієї протухлої справи автопідприємство відправило водія Красноштана у відпустку за власний рахунок. Просто так, про всяк випадок. А заразом навісило на нього штраф за невчасну доставку вантажу з Решетилівки. Зважаючи на такі обставини, Данька запив. Тоді дружина ледь вмовила його піти до нарколога й підшитися, бо на майбутньому суді краще бути тверезим, ніж безпробудно п’яним.

– А тому, любі мої однокласники, пити разом з вами я не можу. Самі розумієте – ампула… – підсумував він. – Про одне тільки прошу: ось зараз, негайно випийте за те, щоб у нас усе було і нам за це нічого не було! Це мій улюблений тост. Якщо ці ментяри засудять мене, хоч знатиму, що хтось мені співчуває! Якщо ж пожаліють…

– Та облиш ти! – хряцнув кулаком по стільниці «Діадоха». – Це добре, що ти нам усе розказав. Ми тепер докладемо всіх зусиль і на цих твоїх ментів управу знайдемо!.. Агов, хлопці, у кого є кінці в ментівському середовищі?!

– Ви для початку випийте за те, про що я прошу, – благально мовив Данька, втираючи долонею сухі очі.

І щоб заспокоїти його, всі учасники зустрічі наповнили келихи й випили за те, «щоб у нас усе було і нам за це нічого не було».

Державний науково-дослідний інститут медико-екологічних проблем Донбасу та вугільної промисловості, вул. Челюскінців, № 163-г, Донецьк, 4 липня 2000 року

Ніхто не розумів, навіщо віце-прем’єр-міністр з питань паливно-енергетичного комплексу Ткач розпорядилася терміново зорганізувати нараду, присвячену рівню профзахворюваності та травматизму у вітчизняній вугільній галузі. Себто, ніхто навіть і не подумав би заперечувати, що за рівнем травматизму вугільна промисловість поступається хіба що сільському господарству… Однак невже зараз нема інших – причому значно важливіших «больових точок», що безпосередньо впливають на рівень вуглевидобутку?! А буде вугіллячко – буде все інше, в тому числі й кошти на охорону здоров’я шахтарів!.. Отже, як завжди, треба подбати про економіку галузі – отакою є головна політика…

Втім, це гасло («Для мене головною політикою є економіка вуглепрому») полюбляв повторювати вже колишній міністр палива й енергетики Тулумбасов, відставку якого президент Кучма прийняв буквально днями, в передостанній день червня, 29 числа. І ось відтоді ще й тижня не минуло, а віце-прем’єрка вже нараду зорганізувала! Причому не деінде, а саме в Донецьку – столиці вугільного краю, звідки був родом відправлений у відставку міністр Тулумбасов! Якби ж термінову нараду було наказано провести у будь-якому іншому місті Донбасу – наприклад, в Луганську, в Макіївці, в Краснодоні… Навіть у Стаханові таку нараду можна було проводити – і це виглядало б дуже символічно! І всі б усе зрозуміли.

Але в Донецьку та ще й поспіхом?! Пояснення могло бути одним-єдиним: правду люди кажуть, що це саме віце-прем’єрка Ткач вижила з посади Тулумбасова! Тому тепер вона і квапиться з нарадою на першу-ліпшу тему, яка тільки спала їй на думку, бо це все одно що «застовбити» відвойовану у політичного «ворога» територію за собою, за героїчною переможицею.

Втім, попри неймовірну швидкість підготовки заходу, свій донецький візит Арміна Янівна розпочала… з відвідин шахти ім. Засядька. Ну так, ця вугільна копальня була дуже-дуже непростою, оскільки перебувала у приватній власності пана Звягільського, який з вересня 1993 року по червень 1994 року виконував обов’язки прем’єр-міністра України та й загалом був дуже поважною персоною в усій вугледобувній галузі – отже, копальня була забезпечена всім устаткуванням, про яке на багатьох інших шахтах могли тільки мріяти. Тим не менш навіть тут у травні минулого, 1999 року сталася велика аварія з людськими жертвами, що цілковито відповідало темі наради.

Й хоча після спуску до шахти віце-прем’єрку провели «президентським» маршрутом[90], вуглекопи не могли не відзначити про себе, що трималася Арміна Янівна з неабияким достоїнством, більш того – залюбки розмовляла з усіма зустрічними робітниками й підмічала найменші дрібнички. Її гостре око не проминуло навіть загорнутий у ватник газовий аналізатор[91] – за що дехто негайно дістав «на горіхи». Аж до погрози про звільнення…

– А знаєте, хлопці, у цієї баби таки є залізні яйця, – обмінювалися думками один з одним шахтарі, коли віце-прем’єрка разом із усім своїм почтом полишила шахтні штреки[92]. Такий присуд був не простим компліментом, оскільки виник на контрасті з зимовими відвідинами Донбасу нового прем’єр-міністра Віктора Адамовича Дорошенка: його теж вели «президентським» маршрутом, але наприкінці екскурсії він лише тихо молився, а по завершенні мовив коротко: «І як ви тут працюєте?! Це жах і неподобство». Поведінка Арміни Янівни різко відрізнялася у кращий бік, тому й викликала повагу таких суворих людей, як вуглекопи.

Можливо, хтось розраховував, що після традиційних відвідин лазні (а як інакше позбутися вугільного пилу, якого вистачає навіть на «президентському» маршруті?!) віце-прем’єрка разомліє… а може, навіть відмовиться від участі в скоростиглій нараді чи загалом скасує її?! Даремними виявилися сподівання: Арміна Янівна не захотіла порозкошувати у приготованій за всіма правилами сауні й поспішила до НДІ медико-екологічних проблем Донбасу та вугільної промисловості. І знов-таки, нараду не розпочинали, доки вона не обійшла весь інститут і не перекинулася бодай парою слів з усіма зустрічними. Отож запланований захід розпочався зі значною затримкою – близько 16:00.

І вже потім, як у власній доповіді, так і по ходу виступів інших учасників, вона неодноразово висловлювала думки щодо всього побаченого і почутого. На завершення зробила несподіваний хід: представила учасникам наради одного з тих, хто її супроводжував – вихованця Державної акціонерної енергопостачальної компанії «Крименерго» Тимофія Захар’євича Єрмакова як