Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— Ти втекла та прийшла до мене…

— Я подряпала ногу об паркан. Вона вся гаряча. Торкніться. — Вона запхала мою руку під спідницю й поклала собі на стегно. Шкіра була здерта, почервоніла та пашіла жаром.

Я торкнувся її своєю обпеченою долонею та відчув потяг до цього юного, милого, нехитрого створіння, яке так раптово й так чудесно стало моїм. Я забрав руку й повільно відхилився від неї. Цього й так було майже забагато.

— Джуліан, моя героїне, моя королево… ох, куди ж нам іти… ми не можемо повернутися до моєї квартири.

— Я знаю. Вони чекатимуть там, Бредлі. Я мушу побути з вами десь лише вдвох.

— Так. Хоча б для того, щоб усе обдумати.

— Тобто: «Хоча б для того, щоб усе обдумати»?

— Я почуваюся таким винуватим через усю цю, як ти сказала, різанину. Ми ще нічого не вирішили, ми не можемо, не знаємо…

— Бредлі, ну й мужній ви насправді! Ви збираєтеся відвезти мене назад до батьків? Вигнати, як кота? Ви тепер мій дім. Бредлі, ви кохаєте мене?

— Так, так, так, так, так!

— Тоді ви повинні бути сміливим та вільним і виявити лідерські риси. Подумайте, Бредлі, мусить бути якесь таємне місце, куди ми можемо піти, хай навіть це просто готель.

— Ох, Джуліан, ми не можемо піти до готелю. Немає нічого таємного, куди ми могли б піти… Ох, Боже мій, так, є таке місце! Воно є, є, є!

* * *

Вхідні двері були відчинені. Це я їх так залишив? Чи не чекає на мене всередині Арнольд?

Я тихенько зайшов і зупинився в передпокої, прислухаючись. Почувся якийсь шурхіт, схоже, зі спальні. А потім пролунав дивний звук, який могла б видати пташка, таке собі «ву-у». Я закляк, сполохавшись. А потім почувся звук, який неможливо було сплутати: хтось позіхнув. Я рушив уперед і відчинив двері спальні.

На моєму ліжку сиділа Прісцилла. Вона була вбрана в знайомий темно-синій костюм, який тепер здавався трохи мішкуватим. Сестра зняла черевики й потерла крізь панчохи пальці на ногах.

— О, ось де ти, — сказала вона й далі терла та шкрябала пальці, роздивляючись їх зблизька, нахиливши голову.

Вона знову позіхнула.

— Прісцилло! Що ти тут робиш?

— Я вирішила повернутися до тебе. Вони намагалися мене зупинити, але я пішла. Вони передали мене лікарям. Хотіли, щоб я залишилася в шпиталі, але я не хотіла. Там повно божевільних, а я не божевільна. Мене лікували шоком. Почуваєшся від нього жахливо. Кричиш і кидаєшся кімнатою. Їм доводиться тебе тримати. У мене синець на руці. Дивись!

Вона розмовляла дуже повільно. Заходилася старанно знімати темно-синій піджак.

— Прісцилло, ти не можеш тут залишитись. На мене дехто чекає. Ми саме збиралися поїхати з Лондона.

Джуліан купувала за мої гроші одяг на Оксфорд-стрит.

— Подивись. — Прісцилла закасала рукав блузки. На передпліччі хизувався чималий строкатий синець. — Чи, думаєш, вони мене тримали? Може, і тримали. Вони користуються гамівною сорочкою, але на мене її не вдягали. Я так думаю. Не можу згадати. Від цього все в голові переплуталося. Хіба це добре? Вони зробили щось таке з моїм мозком, що він уже ніколи не працюватиме знову. Раніше я не розуміла. Я хотіла запитати тебе про це, а ти не прийшов. А Крістіан з Арнольдом весь час базікали й сміялися, я не мала спокою від їхніх балачок і реготу. Я почувалася там такою чужою, бідною родичкою. Потрібно жити зі своїми людьми. Я хочу, щоб ти допоміг мені з розлученням. Мені було так соромно перед ними, бо з їхніми життями все гаразд, і вони такі успішні. З ними я не могла поговорити про те, чого хочу, — вони завжди поспішали, а потім умовили мене спробувати електрошок. Не варто нічого робити поспіхом, згодом обов’язково пошкодуєш. Ох, Бредлі. Я шкодую, що лікувалася тими шоками, я відчуваю, що вони напівзруйнували мій мозок. Зрозуміло, що не можна лікувати людей електрошоком, хіба ні?

— Де Арнольд? — поцікавився я.

— Він щойно пішов кудись із Френсісом.

— Він був тут?

— Так. Прийшов після мене. Я пішла одразу після сніданку. Не те щоб я снідала — останнім часом я взагалі не можу їсти, навіть не зношу запаху їжі. Бредлі, я хочу, щоб ти пішов зі мною до юриста, а ще до перукаря, мені потрібно помити голову. Гадаю, це я можу зробити, це для мене не буде заскладним. А потім, думаю, я відпочину. Що сказав Роджер про мій норковий палантин? Я досі непокоюся через нього. Чому ти не навідував мене? Я весь час про тебе запитувала. Я хочу, щоб ти сьогодні вранці пішов зі мною до юриста.

— Прісцилло, сьогодні вранці я нікуди не можу з тобою піти. Я мушу поспіхом їхати з Лондона. Ох, навіщо ти тільки прийшла сюди?!

— Що сказав Роджер про мій норковий палантин?

— Він продав його. Гроші тобі віддасть.

— Ой, ні! Він був такий гарненький, такий особливий…

— Прошу, не плач…

— Я не плачу, я сама прийшла аж із Ноттінґ-Гілл, а не мала б, я хвора. Думаю, я трохи посиджу у вітальні. Можеш заварити мені чай? — Вона важко встала та протиснулася повз мене. Я відчув, як від неї тхне якимось неприємним звіриним запахом, змішаним із чимось лікарняним. Напевно, формальдегідом. Її обличчя здавалося грубим і сонним, а нижня губа глумливо відвисла. Вона повільно та обережно опустилася в невеличке крісло й поклала ноги на ослінчик.

— Прісцилло, ти не можеш тут залишитись! Я мушу поїхати з Лондона. — Вона широко позіхнула, ніс задерся, очі звузилися, одна рука залізла під блузку й пошкрябала під пахвою. Моя сестра потерла очі й заходилася розстібати середні ґудзики на блузці. — Я весь час позіхаю й чухаюся, ноги болять, і я не можу спокійно сидіти. Думаю, це через струм. Бредлі, ти ж не покинеш мене, правда? Тепер ти єдиний, хто в мене залишився, і не можеш поїхати геть. Що ти казав? Роджер насправді продав мій норковий палантин?

— Я наллю тобі чаю, — сказав я, виходячи з кімнати. Пішов у кухню й справді поставив чайник. Я страшенно засмутився через Прісциллин вигляд, але, звісно ж, не міг змінити свої плани. Тієї миті я просто нічого не міг придумати. За півгодини в мене зустріч із Джуліан. Якщо я не з’явлюся, вона прийде простісінько сюди. Тим часом Арнольд, який не зрозуміло чому зник, може повернутися будь-якої миті.

Хтось зайшов у вхідні двері.