Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, до леза.
— Воно зголодніле та ненасичене, — прошепотіла жінка. — Ох Воїне, якби ти відав, що вони зробили з твоїм Мечем…
Лише тепер до нього дійшло, що вона сказала раніше, про світло й Меч, викуваний з душі впалої зірки. Він стиснув кулаки, незважаючи на біль у розтятій руці. Денґотааґ. Він стояв перед Мечем бога. Справжнім. Із легенд та оповідок. Перед зброєю, яка співала у вогні битв пісню надії, чиє світло пожирало потвор Небажаних. Принаймні так казали поети, яким платили жерці, — відізвався в нього в голові чийсь злостивий голос.
Дівчина підвела голову й сказала тихо:
— Вее’ндо, асхадан іелл гуйкац’еен дор’льм вентар.
— Нассе?
Старша зеехійка виглядала по-справжньому обуреною. Молодша глянула на нього благально.
— Ми ж маємо Меч. А’н деал’ном кеен.
Тепер вона здавалася розчарованою дитиною. Альтсін дивився на неї та думав. Підслухана розмова жерців ставала все менш таємничою.
— Меч, який ти вкрала — це ілюзія, брухт, копія. Шматок заліза для фіглярських вистав, і якщо я не помиляюся, вони десь мають ще один такий, так? — старша жінка мовчки кивнула. — Те, що ми звемо Мечем Реаґвира і що вшановуємо вже багато років, — отут.
Прикута до зброї жінка посміхнулася жахливою гримасою.
— Так. Старі казки про бога, що в розпачі по смерті доньки кинув зламаного Меча в море, містять крихту правди. Принаймні якщо йдеться про розпач. Але насправді важливе лише те, що Меч стирчав у цьому місці понад три тисячі років. Потім його знайшла група жерців, вибудувала під водою підземелля, висушила їх та захопила собі реліквію. Для Культу Войовника цей Меч — безцінний. Але тоді зі Сходу прийшла молода Імперія, яка призвела до поразки Храму Реаґвира й тримала всі релігії та храми на короткій шворці, тож монахи не насмілилися скористатися Мечем. Чекали, — вона розкашлялася волого та хрипко. — Пробачте, тутешній клімат не найздоровіший, — зеехійка сплюнула на підлогу чимось чорним та липким. — Тепер меекханці пішли собі, а культ Володаря Битв зростає в силі. Є щось, що притягує людей в образі мужнього безумця, який стоїть проти Мороку… Є щось, що притягує людей до образу…
Молодша зеехійка швидко застрекотіла. Старша підвела голову й шарпнулася вперед.
— Навіть не думай. Якщо вони дізнаються, що тобі відома правда, то знайдуть тебе та вб’ють, навіть якщо їм доведеться поставити все місто догори дриґом.
— Ан’но…
— Ні! Мені вже нічим не допоможеш… Вони майже зламали мене. Меч…
Вона заспокоїлася із помітним зусиллям.
— Не дивуйся, хлопче, що я розмовляю твоєю мовою. Вона теж знає її набагато краще, ніж готова визнати, а я не маю часу й сил, аби повторювати все по два рази. Ти помиляєшся, вважаючи, що копія — це лише іграшка. Цей Меч був створений таким чином, аби поглинати життєву силу жертв і передавати її власнику. Жерці знайшли якийсь спосіб, аби переливати цю силу в копію. Але не насмілилися зробити дублікат тих самих розмірів, бо тоді б у них виникли складнощі з опануванням його Сили. Це важкі чари, копія має бути точною до найменших дрібниць, і тоді вони утворюють пару черпак-джбан. Сила цього Меча передається до тієї лже-реліквії, що демонструється у храмі. А звідти — йде до вірних. Життєва сила має різні аспекти, але всі вони змінюються таким чином, щоб оздоровлювати, лікувати й допомагати. Проте…
— Щоби нагорі ставалися дива, тут мусить хтось помирати?
Вона кивнула.
— Тож звідси і йде пульсація сили Меча? — продовжував він.
На мить вона здавалася здивованою.
— Так. Мудрий хлопець. Допоможеш мені?
Він не відповідав, зайнятий відриванням шмати від сорочки. Кілька разів обернув долоню тканиною й затиснув її у кулак. Чим би не був той Меч, але він не стане годувати його своєю кров’ю.
— Чи…
— Не говори так багато, — буркнув він, підходячи ближче. — Хочу глянути на ці пута.
З кінців ґарди виростали чорні ланцюги, що закінчувалися пласкими кайданами. Кожен ланцюг мав по сім ланок, перша з яких виростала просто зі зброї. Обручі, які охоплювали зап’ястки жінки, були тісними і, здавалося, вросли в шкіру.
Він потягнувся до пояса та вийняв одну зі своїх спеціальних пляшечок. На товстому зеленому склі було вирізано кілька забарвлених у темний багрянець знаків.
Жінка глянула на начиння.
— Чари, — ствердила.
— Ну-у… Якби не закляття, то вміст цієї пляшечки проїв би скло за сто ударів серця. Небагато алхіміків зуміє зробити щось схоже. Ми звемо це шмарклями п’яного несбордійця.
Він обережно відкоркував пляшечку й приставив її шийку до найближчої ланки.
— Зазвичай самі лише випари можуть проїсти залізо.
Почекав деякий час, згодом скривився й трохи торкнувся пальцем до металу. Жодних слідів. Обережно, зважаючи на кожен жест, він нахилив шийку над ланцюгом і дозволив, щоб одна крапля впала на його поверхню. Добре пам’ятав реакцію звичайної сталі, навіть найкращої: сичання, бульбашки й дим із гірко-кислим запахом. Тут не сталося нічого. Крапля скотилася з металу, наче вода по вощеному пергаменті, й упала на підлогу. І лише тоді почулося сичання, а сморід наповнив повітря. Альтсін закоркував і заховав пляшечку.
— І що тепер? — із лагідною насмішкою запитала вона. — Пилка по металу?
Він зрозумів, що вона від самого початку знала, чим скінчиться спроба з кислотою.
— А ти витримаєш пиляння кістки? — загарчав розгнівано. Вона жахливо посміхнулася.
— А ти думаєш, що — ні?
Ох, нехай йому. Куля жовчі, яка вже якийсь час сиділа в його шлунку, вибралася на мандрівку вгору.
— Це не вдасться, — заявив він категорично.
— Авжеж, — вона повільно кивнула. — Я стекла би кров’ю до смерті, кричачи й борсаючись, а Меч хлебтав би мою кров, аж доки б не поглинув мене. Я не бажаю так померти.
Вся ситуація починала відчутно віддавати безумством. Чи справді він стояв зараз у підземеллях Храму Реаґвира й розмовляв із зеехійською жінкою про те, щоб відрізати їй руки? Хотів вибігти звідси та найнятися на перший ліпший корабель, який збирався відплисти в море.
Відчув, що дівчина ворухнулася. Трохи відступив, водячи поглядом від старшої до молодшої. Вони були… схожими. Дуже схожими: ті самі риси, та сама форма очей та вуст.
— Ви рідня?
Старша ледь помітно всміхнулася.
— Я не думала, що досі помітно. Я її народила.
Мати й донька. Це пояснювало завзятість дівчини.
— Ви маєте відкрити мені двері до дому предків.
Встановилася тиша. Він очікував чогось подібного, але не знав, що сказати.
— Як ти тут опинилася? — запитав, аби перервати мовчання.
— Я була викрадена торговцем рабами. Здається,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід», після закриття браузера.