Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Я сприйняв побачене за одну з тих культурно-просвітницьких передач, що, виконані на замовлення туристичних аґенцій, ознайомлюють з розкішшю історико-архітектурних ансамблів. Палаци, в яких мешкали королі, принци й абати. Пересічні люди так не жили. Ми нічого про них не знаємо. Людина прагне вибитись з сірості.

Цей був виконаний в колоніальному стилі. Таким був побут посадників незчисленних володінь іспанського монарха. Будень як свято. Десь у Латинській Америці. Дві-три сотні років тому.

Й раптом — осічка, проте спіткнулась не камера, камера просто на мить зупинилася. Можливо, лише вповільнила рух.

Пряма трансляція велася з палацу генпрокурора, який недавно перед тим накивав пʼятами. Державні посади, мов тавро; навіть у вʼязниці він залишиться генпрокурором, проте мало ймовірно, що він там колись опиниться.

Тип майже нічого не встиг прихопити, крім кількох валіз готівки, однак вже невдовзі його адвокати затіяли судову тяганину, вимагаючи повернути ікону і решту майна законному власнику.

Я з країни, в якій шизофренія зашкалює.

Це моя батьківщина.

Людина — ніщо, її вільно ошукувати, калічити і вбивати. Власність — святе. Тут воно було таким у буквальному розумінні.

Я почувався, наче читаю підручник історії, де перемішались часи та епохи. Передача справді виявилась пізнавальною.

Я вирушив, щоб ще раз побачити її. Як вирушають у гості до старої знайомої. Переконатися, що вона не марево. То була моя єдина в житті паломницька подорож. Моя проща. Мій персональний Лурд.

Коли я приїхав, Богородиці не було. Події розгорталися з блискавичною швидкістю, наче час — девʼять один один турбо, в якому чиясь нога натиснула на газ. Найцінніші експонати евакуювали, а маєток відкрили для загального огляду. Кожний охочий здобув нагоду переконатися, що ми — заможна країна. З нами варто рахуватися. Якщо хтось там щось каже, хай добре перед тим поміркує.

Палац дихав нечуваною розкішшю. В такому просто неможливо довго перебувати, ти заражаєшся невидимим вірусом. Від думки, що я теж міг би так жити, пробігли мурашки під шкірою. Я вчасно зійшов з цього шляху.

Я взявся за пошуки, проте сліди загубилися. Зате зʼясував трохи передісторії, не все. Ікона була подарунком генпрокуророві від міністра освіти. Я прикупив нарізку, що закарбувала всю урочистість моменту. Високопоставлені бандити перетворили свої злочини, банальні крадіжки на акти державної ваги.

Обидва накивали пʼятами — один на схід, другий — на південь. Кожний з них перечікує, щоб слушної миті повернутися. Вони мріють сторицею відшкодувати заподіяне їм. Вони — ті, хто скривджені. Ніхто не любить так рідну землю, як наші керманичі.

Від тієї секунди, як митник вийняв її зі сховку в автомобілі, до урочистого акту дарування шлях Богородиці губився в нетрях припущень. Можна було лише здогадуватися. Її повернули туди, куди належала і звідки небавом щезла вдруге, так само як першого разу. Без гучного пограбування. Без жирних новинних рядків. Одного дня вона просто зійшла з експозиції, тоді як облікові книги справно вели її далі, покровительку Війська Запорозького. Можливо, її цілував Хмельницький, йдучи на військову спілку з московським царем.

Зненацька історія постала переді мною цинічною, розтягненою в часі оборудкою, в якій сини і внуки тих, хто висаджував у повітря святині, стали власниками вцілілих реліквій — не так генетична, як духовна, якщо її так можна назвати, спадкоємність. У цій оборудці вибухи правили димовою завісою, призначеною завуалювати банальне грабіжництво.

Зараз, коли мій невдалий контрабандний вояж давно перетворився на спогад, я спізнаю втіху й полегшення; невидимий тягар, який гнітив мене, як дошкуляє, відступивши на другий план, головний біль, скотився геть. Девʼять тисяч виявилися звичайними папірцями.

Я провів Майдан перед плазмою. Чим займалися люди, які зараз там? Що привело їх туди? Час я гайнував по спортклубах і вечірках, шукаючи розваг і знаходячи їх досхочу. Життя невичерпне і повне втіх.

Нічого цікавого не відбувалося. Спорожнивши бляшанку, я вимикав екран, вкладався спати і миттєво засинав.

Якогось вечора я підчепив її.

— Як тебе звати?

— Ліля.

Ми приїхали під котедж.

— О, ти так живеш?

— Так живу. Тебе це дивує?

— Ні, хоча... В нас часто їздять на дорогезних тачках і перебиваються поганющим житлом.

— Я не такий.

— Ти не такий... — вона повторила це, підбадьорливо усміхнувшись.

Поки Ліля длялася в душі, я за звичкою потягнувся до пульта. Вийшовши в купальному халаті, який ледь прикривав голизну її багатообіцяючого тіла, вона втупилася в екран.

Я намірився вимкнути, проте було вже запізно.

— Не вимикай.

Ми стояли й дивилися. Я пробував відволікти її — зрештою, не для того ми приїхали сюди.

— Я не можу. Вибач, але не можу.

Якби я знав, не вмикав би. Ми сиділи голяса, вона і я, обійнявшись, а перед нами Майдан, який усе зіпсував.

Я відчував, як під моєю рукою тремтить її тіло, однак це було не від моїх пестощів: вона їх зовсім не відчувала.

Ми просиділи ніч, прикипівши до екрана. Над ранок, напівснобродячи, я зробив ще одну, останню і не таку наполегливу, спробу.

— Вибач, не сьогодні. Іншого разу.

Іншого разу не настало.

Ліля пішла, і я більше не зустрічав її.

Я вмикав далі і далі. Цмулив бляшанку за бляшанкою, проте сон не брав мене. Щось робилось зі мною, якась необорна сила, якій не міг опертися, опановувала мене.

А тоді ось це. Все закрутилося надто швидко. Люди рухалися вперед і падали, відступали, підводилися і знову рухалися вперед. Тих, хто не підводився, забирали. Хтось із нещасних був ще живий, іншим нічим уже не можна було зарадити.

— Хлопче, я бачив тебе. Десь я тебе вже бачив...

Він промайнув лише раз. Один-однісінький раз. Більше його не було, проте я вмикав і вмикав. Я робив це заради нього. Мені здавалось, що ми знайомі. Я був упевнений, що колись ми перетиналися, тільки коли і де?

Десятки, сотні людських облич. Декотрих я впізнавав з попередніх разів, інші розчинялися в загальній масі, хтось зникав і вже не зʼявлявся. Вряди-годи виринали і танули, надовго не затримуючись, політики. Люди ж залишалися.

Те рішення, наче воно зʼявилося з суміші пива, кадрів і ще чогось, до ладу не усвідомленого.

А може, то було звичайнісіньке дежавю.

А потім...

Потім вибухнула війна.

— Аліна?

Жінка водить невидющими очима, шукаючи того, хто це сказав; її каламутний погляд повільно виразнішає. Її очі зберегли ту саму барву, однак дивиться вона на мене, як дивляться крізь оптичний приціл. Навіть зараз, коли вона не може поворухнутися, я для неї мішень.

Раптом вираз її очей змінюється, щось відбувається в