Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Чому озеро отримало таку своєрідну назву, зрозуміли задовго до того, як побачили воду. Не знаю, скільки жаб там проживало, але загальним криком і повнотою октави вони з легкістю могли заглушити хор Александрова. Навіть, разом з дублюючим складом. Такого страшенного і безугавного квакання в житті не чув. Куди тільки чаплі дивляться?

— Щодо водопою, ми не помилилися, — озвучив очевидне Полупуд. — Ходять сюди коні. І то чималий табун. Може, навіть не один.

Береги озера, до речі, досить великого, не те що попередня калюжа, де ми мали сутичку з харцизами, були витоптані до голої землі. А біля самої води — намул зберігав відбитки сотень копит і ратиць. На будь-який смак. Знайшлася цікава ямка і для козака.

— Поглянь, Петре! — запорожець присів навпочіпки і майже ніжно погладив один з безлічі відбитків. — Бачиш?

  Звісно, що я бачив. Але, якщо судити із захоплення в голосі запорожця, далеко не те ж саме, що Василь. У чому чесно зізнався.

— Підкова... — пояснив той радісно потираючи долоні. — Слід від підкови. Шкода тільки, в цьому місиві, нічого толком не зрозуміти. Ні коли, ні скільки... Але і так добре. Не дарма ми сюди перлися. Є шанс розжитися кониками…

— Ну, якщо так, то давай усе зробимо, як домовлялися.

Полупуд тільки в груди кулаком гримнув. Мовляв, навіть не сумнівайся. Слово — криця. Твоя парафія, тобі і кадилом розмахувати. Після чого підхопив нашу амуніцію і потягнув трохи на бік. Облаштовувати стоянку. Водночас, звільняючи сцену для вистави, в котрій мені відводилася головна роль.

Я теж затягувати не став. Хто знає, коли коні знову пити захочуть? Припікає не на жарт. Так що краще приготуватися заздалегідь, аніж ще один день прогаяти, виглядаючи табун.

Підійшов до озерця, зобразив уклін і кинув у воду жменю жолудів.

— Чолом тобі, тутешній господарю. Прийми побажання доброго здоров'я від свояка і частування від нього ж. А ще на словах велено переказати, щоб ти неодмінно з осінньою сльотою в гості завітав. Сват теж обіцявся. Посидьте втрьох, про життя поговорите. Наливочки з тернових слив вип’єте… А нам, якщо твоя ласка, просто не перешкоджай. І ми даремно воду каламутити не станемо. Зробимо своє та й далі підемо. За це прийми окрему подяку...

У воду полетіла чергова жменя подарунків.

Про те що пригощати озерного водяного «самосадом» Корсака не варто, ми з Василем вирішили заздалегідь. Дипломатія справа тонка. Один невірний крок і можна все зіпсувати. Тому, я і згадав про наливку, щоб привернути увагу до нашого підношення — плодів терену. Жаб'яче озеро не мало навколо жодної порослі, крім трав, так що налиті, темно-сині дикі сливи цілком могли зійти за вишукане частування.

Якийсь час озеро мовчало...

Я не маю на увазі ні на мить не замовкаючий жаб'ячий хор. Що не могло не тішити, бо як пояснив Полупуд — настання тиші передує негоді. Зате дзвінкий галас обіцяв спеку. Як і широко розкриті квіти мальв. А що в спеку спрага сильніша пояснювати не треба. Себто, нам менше чекати, коли табун до води прийде.

Потім одна з великих купин трохи зрушилася, і на неї, мов на тацю, вляглося волохате рило. Чистісінько таке, як чортів малюють. З ріжками, коров'ячими вухами, маленькими поросячими очками і п'ятачком. Тільки не рожевим, а брудно-сизим...

— І якого дідька вам опівдні треба? — широко позіхаючи, просипіла пика хрипким, застудженим голосом. — Самі заберетеся, чи допомогти?..