Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

Взводний та двоє його бійців якраз перебували на бруствері, коли розпочався мінометний обстріл. 80-мм міномети ворожої батареї були встановлені на легкові автомобілі, тому виявилися занадто рухливими цілями – зробивши буквально декілька пострілів, вони змінювали вогневу позицію і починали працювати раптово та неочікувано. Бійці зістрибнули в траншею і побігли до ще недообладнаної щілини, яка якраз могла вмістити тільки двох чоловік. Старший лейтенант впевнившись, що його підлеглі перебувають у безпеці і по відкритій місцевості зробив кидок до іншого укриття від артилерійського вогню. По ньому вдарила кулеметна черга, але кулеметник не зумів поцілити рухливу ціль. Однак саме в цей момент він потрапив під снайперську кулю московіта, який, користуючись вигідною для себе ситуацією ситуацією, вів вогонь по позиціям українських захисників. 

Через деякий час снайпер 14 батальйону Олександр Поліщук помстився за побратима – знищив ворожого вбивцю.

«Щемить душа, пекучий клубок сліз стискає горло. Як же рано пішов він із життя, щоб ось так, із холодної меморіальної дошки щирим поглядом зустрічатись із тими, кого захистив, заради кого кинувся у пекло неоголошеної війни. “Хто, якщо не я навчу, підкажу? Я повинен бути там, серед бійців”. Так сказав він батькові, рушаючи в зону АТО.

Роман Бевз, кадровий офіцер, кавалер ордена Богдана Хмельницького. Тисячі жителів району восени минулого року провели його в останню путь. Він загинув на Сході від ворожої кулі, навіки перестало битись молоде серце чудового сина, прекрасного чоловіка і батька трьох діточок. Пішов із життя, захищаючи рідну землю, виконуючи конституційний та патріотичний обов’язок.

5 лютого 2015 року на подвір’ї Летичівської школи, де навчався Роман, зібрались жителі цього села, Аврамівки, міста, педагоги, ветерани, волонтери, друзі Романа, його рідні, вчителі і учні школи, вихованці Летичівського дитсадка, всі небайдужі, щоб взяти участь в мітингу, приуроченому відкриттю Меморіальної дошки пам’яті мужньому офіцеру. Встановили її з ініціативи депутатів, активу сіл, друзів, всіх, для кого пам’ять про цього мужнього офіцера – не просто слова, а його життя і подвиг – взірець для наступних поколінь.»

Сайт Монастирищенської районної ради.

Звістка про смерть батька відгукнулася для шестирічної Софійки психологічним розладом настільки серйозним, що вона потребувала допомоги дитячого психолога. Софійка почала боятися залишатися наодинці вдома без мами, не відпускаючи Ірину навіть набрати з криниці води, кажучи при цьому: «Ти підеш від мене так само, як тато, назавжди».

У 2015 році дівчинка пішла в перший клас місцевої школи. Але після того, як взяла участь в шкільному урочистому заході присвяченому пам’яті загиблих в АТО, три уроки підряд плакала не зупиняючись. Адміністрації  навчального закладу довелося викликати Ірину. Як сім’я військовослужбовця, який загинув виконуючи свої службові обов’язки по захисту держави, Ірина з дітьми отримали квартиру у містечку Монастирище, і вже тут Софійка разом з молодшим братом Ростиславом вдруге пішла до першого класу. 

У 2021 році Софійка і Ростислав перейшли до шостого класу. І хоча час лікує душевні рани, дівчинка все ще продовжує боротися зі своїм почуттям страху залишитися без мами, тому їхати до табору або санаторію відмовляється навідріз. У міській раді навіть запідозрили, що це Ірина навмисно не відпускає доньку оздоровитися, поки самі не поспілкувалися з дитиною. Відповідь Софії була категоричною: «Поїду тільки з мамою». Підійшли з іншого боку і запропонували поїхати разом з братами. «З братиками і з мамою також,» – продовжувала наполягати на своєму дівчинка.

Побратими Романа подарували Ростиславу військову кепку, саме таку, яка була у його батька, коли він приїжджав у відпустку. Вони виконали татову обіцянку сину.