Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

17 липня, перед вибуттям у вересні в зону антитерористичної операції, Роману востаннє вдалося перевідати родину. За декілька днів відпустки він встиг поспілкуватися з батьками, друзями, товаришами по роботі, добрими знайомими і вділити значну частку свого часу дітям та дружині. Найменша дворічна Марійка не впізнала тата і перші два дні плакала, коли він намагався взяти її на руки, все втікала до мами, як до захисниці від незнайомого дядька. 

Десь опівдні, в той день коли Роман вже мав вибувати до свого підрозділу в Одеську область, Ірина зайшла до оселі і побачила причепуреного сумного чоловіка. Він поклав на коліна дружині голову і з його очей полилися сльози. Вона гладила його коротко підстрижене волосся, а він плакав по-чоловічому тихо, без схлипів, від чого жінці ставало ще страшніше і тужливіше. 

– Моє серце заходиться від туги, настільки сумую за вами. Я розумію, що якщо загину, то ти залишишся без підтримки, одна з трьома дітьми, які будуть виростати без батька. Але, зрозумій, я не можу інакше. Прости, Іринко, за ту біль, яку я завдаю тобі, – проказав винувато. 

– У тебе троє неповнолітніх дітей і згідно Закону ти можеш звільнитися, – нагадала Ірина. 

– Так, вдома троє, а в батальйоні я залишив майже тридцять хлопців, за яких несу тепер відповідальність, і які ще не навчені воювати. Уявляєш, дехто з них навіть стріляти толком не вміє, – важко зітхнув Роман і підняв голову. Його очі мали вираз, як у побитого сильного пса, який визнає свою провину. 

– Бережи себе, любий. Ми будемо чекати на твоє повернення, – тільки й відповіла дружина. – А я... Я буду молитися, щоб Бог вберіг тебе для наших дітей.

27 серпня 2014 року, саме перед виходом 14 БТрО «Черкаси» у зону проведення антитерористичної операції, до другої роти охорони на посаду старшого лейтенанта-корегувальника прибув офіцер запасу капітан Віктор Ковальчук. Через зовсім короткий час, коли підрозділ входив до зони бойових дій, капітан Ковальчук прийняв командування над першим взводом цієї ж роти.

Зі спогадів майора Віктора Ковальчука:
– Ми з Романом Бевзом закінчували один навчальний заклад – Одеський військовий інститут Сухопутних військ, тільки у різний час та різні факультети. Я загальновійськовий факультет, а він факультет розвідки. Я випускався у 1996 році – це був перший український випуск офіцерів цього закладу, він на сім років пізніше. Взагалі в моїй другій роті було багато офіцерів з Одеського військового інституту. 

Познайомився з Романом вже безпосередньо коли прибув до батальйону, який перебував на той час в Одеській області. Роман виявився веселим за характером, грамотним офіцером і ніколи ні на кого не тримав зла. Не пригадую його похмурим чи злим. 

З 04 вересня 2014 року старший лейтенант Роман Бевз зі своїм підрозділом вже брав участь в антитерористичній операції. Очолюваний ним взвод був задіяний на обороні населених пунктів Старогнатівка та Богданівка Тельманівського району Донецької області, де відбивав численні атаки «ополченців».

Зі спогадів батька Миколи Бевза:
– Під час бою один з бійців Романа Бевза отримав важкі поранення внаслідок розриви міни – йому перебило ногу та руку. Перебуваючи під обстрілом Роман зумів надати первину медичну допомогу пораненому та врятувати йому життя.

Зі спогадів заступника командира батальйону по роботі з особовим складом,майора Святослава Вовкодава:
– 15 вересня на одній із ділянок оборони 72 механізованої бригади, котрій батальйон був оперативно підпорядкований, поблизу с. Старогнатівка, де тримав оборону взвод старшого лейтенанта Бевза, була здійснена спроба прориву незаконним збройним формуванням колабораціоністів українських позицій. Внаслідок вмілого керівництва Романом Бевзом, який правильно розташував бійців для ведення вогню, а також особистій відвазі (по передових машинах сепаратистів ним особисто було випущено декілька снарядів із РПГ), ця атака зазнала невдачі.

Наприкінці вересня, виконуючи функцію корегувальника артилерійського вогню, старший лейтенант Роман Бевз надав точні координати розташування російських  установок залпового вогню БМ-21 «Град». Внаслідок вогневого удару артилеристів 72 механізованої бригади, одна із ворожих установок була повністю знищена.

Зі спогадів майора Віктора Ковальчука:
Після виходу другої роти з під Петрівського, де вони у складі 72 окремої механізованої бригади вели бої за Савур-Могилу, взвод старшого лейтенанта Романа Бевза був доукомплектований бійцями першого та третього взводів. Не зважаючи на таку «збірну» другий взвод все рівно залишався недоукомплектований згідно штатного розпису і при цьому відповідав за ділянку оборони довжиною в півтора кілометри. 

За тиждень до своєї загибелі, завдяки зробленим старшим лейтенантом Бевзом розрахункам та вмілому корегуванню артилерійським вогнем, вдалося знищити ворожу БМ-21. 
Саме мені довелося забирати тіло загиблого побратима з КСП батальйону неподалік Старогнатівки та доставляти його до розташування командного пункту підрозділу.

Після смерті чоловіка підсобне господарство Ірині довелося зменшити, так як фізично вона була не в змозі дати раду всій тій животині, яку вони з великою напругою доглядали вдвох. До того ж звістка про загибель чоловіка катастрофічно позначилася на здоров’ї жінки – два мікроінсульта та зупинка постання кров’ю частини мозку, зробили її інвалідом другої групи. Лікарі не дають жінці ніяких райдужних прогнозів на майбутнє. Однак, Ірина твердо впевнена, що поки не поставить на ноги всіх трьох дітей, буде жити і працювати, працювати і жити.