Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

Саме той вечір і став переломним у відношеннях юнака та юнки, Ірина вже спілкувалася з Романом більш приязно, але перед настанням Нового 2008 року, в черговий раз, розійшлися в судженнях і свято зустрічали нарізно. Однак, на Різдво все ж таки сиділи поряд за одним святковим столом. 

Саме після 7 січня вони почали зустрічатися, як молоді люди, котрі мають один до одного певні ніжні почуття. Напередодні язичницького свята Івана Купала – 5 липня 

2008 року – Роман з Іриною побралися і офіційно створили сім’ю. Розпис у РАЦСі відбувався у буденній обстановці, коли наречена прийшла на урочистості у джинсах і кросівках, за що тут же отримала від нареченого зауваження. 

Незабаром, у 2009 році народилася донька Софійка, а в 2010 – син Ростислав. Однак, сімейний затишок не змінив головних рис характеру Романа – він так і залишався непоступливим і запальним. Якщо хтось дозволяв собі погано відгукнутися про його родину або армію, то кулаками доказував, що співрозмовник має хибну думку і тому, бувало, додому повертався з синцями. За що Ірина журила його, а він безтурботно білозубо всміхався: «Так, трохи дісталося на горіхі, але супротивник отримав значно більше пошкоджень». Зиму не дуже полюбляв і коли наступали холоди, то частіше перебував вдома, навіть «від’їдався» на декілька кілограмів, але як тепліло, то знову включався в активний режим життя.

Ще до початку російської агресії батько Романа разом з рідним братом Назаром наполягли, щоб він, як офіцер запасу і для того, щоб мав постійний заробіток, влаштувався працювати до Монастирищенського районного військового комісаріату. Тому одному з перших в громаді йому довелося долучитися до реалій початку російської агресії – саме він розносив мобілізаційні повістки односельчанам. Також залучався до формування та відправки до військових частин призивних команд першої й другої хвиль мобілізації. Совість не давала спокою Роману, коли він усвідомлював, що є одним з учасників державного механізму, який відправляє людей на можливу смерть, сам при цьому залишаючись осторонь. І коли оголосили набір добровольців до 14 батальйону територіальної оборони «Черкаси», старший лейтенант запасу, не зважаючи на трьох малолітніх дітей та матеріальну невлаштованість сімейного побуту, найпершим записався у лави підрозділу. 

В той доленосний травневий день Ірина не лягала спати, звично чекаючи, коли чоловік повернеться з роботи. У три години ночі Роман увійшов до хати і з порогу зізнався дружині, що вже пів на шосту ранку має бути у військовому комісаріаті, для вибуття на місце служби, як доброволець, який погодився захищати свою країну. Він нікому більше з рідних не озвучив свого рішення. Брат здогадався тільки на шостий день його відсутності, коли розмовляв з ним по телефону і почув в слухавці автомобільний шум на трасі.

Після проходження злагодження на військовому полігоні «Дівички» 14 БТрО «Черкаси» було направлено на південь України, на кордон з Придністровською Молдавською Республікою, в якій перебував військовий контингент Російської Федерації. Офіційно на території Придністров’я було дислоковано близько 1700 російських військовослужбовців – скорочена до межі колишня 14-та армія ЗС СРСР. Однак, реальна чисельність російських військ на території, яку Молдова вважає своєю, залишалася невідомою. Росія заявляла, що її війська в Придністров’ї розташовані нібито з миротворчими цілями – захисту російськомовного населення псевдореспубліки, але Генеральний штаб Збройних сил України не міг виключати можливий наступ на цьому напрямку.

Старшого лейтенанта Романа Бевза призначили командиром другого взводу другої стрілецької роти і його підрозділ взяв під свій контроль дільницю державного кордону. Задачі надійшли прості і важливі: перекрити шляхи контрабанди з Придністров’я до України; в разі озброєного нападу російських військ негайно надати допомогу прикордонній службі.

Одного дня до 14 батальйону завітали розвідники з морської піхоти, з пропозицією долучитися до їхнього рейду, щоб прояснити обстановку в зоні відповідальності підрозділу територіальної оборони. До колишніх колег-розвідників погодився приєднатися старший лейтенант Роман Бевз та декілька його найбільш підготовлених підлеглих. Спільна група розвідки повернулася тільки через три доби – втомлені, голодні, зі стертими ногами, але задоволені результатом. Офіцер з морської піхоти підійшов тоді до командира батальйону полковника Миколи Радченко зі словами подяки:

– Ви маєте у своєму розпорядженні справжнього спеца з розвідки. Якби могли, то із задоволенням забрали до себе вашого старшого лейтенанта Романа Бевза. Перерва у службі не позначилася на його навичках, він нічого не забувся і залишається професіоналом своєї справи. – І додав наостанок: – А ще він гарна людина.

Ірина збирала та надсилала чоловікові все, що він потребував, особливо медикаменти і одяг. Заступник Романа «Бадрик» мав у Києві свій бізнес, але, коли пішов добровольцем на війну, продав власну справу, а на отримані кошти купив на весь взвод взуття, одяг, медикаменти. Той же «Бадрик», коли у Ірини сталися інсульти, допомагав їй в київських клініках проходити обстеження і лікування, віднаходив лікарів-спеціалістів.

У підпорядкуванні взводного старшого лейтенанта Романа Бевза перебував старший солдат Дмитро Пожарський. Чоловіки виявилися однаково легкими за характером і між ними виникли дружні стосунки. Тому, коли вони разом у справах підрозділу перебували у Кіровограді, і батько Дмитра власною автівкою забрав сина до Умані, щоб він хоч на декілька хвилин побачив сім’ю, з ним вирушили ще два товариша. З них Ірині Пожарській запам’ятався саме Роман. Ірина переконалася, що в батальйоні Діма зустрів споріднену душу. Роман виявився таким же само веселим, балакучим, рухливим, як та краплина ртуті, та багатим на жарти людиною, як і її чоловік. Двоє дорослих чоловіків поводили себе, як школярі початкових класів: піджартовували один над одним, затівали веселі перепалки та постійно сміялися. Та зустріч до цих пір залишається сонячним спогадом для жінки. Вона веселилася разом з ними, крізь сміх намагаючись урезонити їх: «Хлопці, ви ж на війну їдете, а поводите себе, що дітлахи». Вона, чомусь, впевнилася тоді, що з цими чоловіками нічого поганого статися просто не може, смерть вона ж похмура пані, їй все більше до вподоби тиша і спокій…