Читати книгу - "Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін"

все втрачено! місце монголам!.. оті вже церемонитися не будуть! поставлять раком звичаї, потопи і базари, та так, що за три-чотири століття не встигне за гідом! туристи з Марса вважатимуть Трокадеро кладовищем, а Обеліск атомізованою Ейфелевою вежею!.. Терми Юліана вокзалом… так вам і треба!.. так і треба! ви потурали! і де ви будете за два-три століття?.. де я вас знайду? Пан Ренан ридав над руїнами Пантеону, ви над своїми не заплачете!.. нехай завалиться ваша доба! з усіма красотами!.. з усіма роззявами!.. і кованими воротами!.. Президентів, генералів, незаміжніх матерів, кузенів, Титанів велоперегонів, комісарів, торговців, архиєпископів, books, фотографів — до буцегарні! усіх! усе! до водостоків! до глибин! до найглибших! ще! до найщуріших!

Ах, спогади! страшна штука! та з вами хіба запам'ятаєш!.. можу все згубити!.. так і буде! неслави боїтеся? даремно!.. три, чотири століття, це таки щось! у мене там друзі, давні друзяки, кажу їм: обережно зі спогадами!.. ох, відповідають, дерево весни не пам'ятає, ні осінніх злив, коли вже листя облетіло, ось і маєш!.. усе!.. птахи не сідають, дерево мовчить!.. ви, Фердінане, у вас грошви немає, нема чого базікати!.. ви дерево безлисте!.. тиша!.. зима, друзяко! зима!..

— У мене спогади на продаж, а ви що думали! роззяви! їсти ж треба, і мені, й тваринам! а я так хотів лишитися неназваним…

— Тоді це справжній сором!

Усі обурені.

— А всі їхні ренти? не сором? пенсії, страхові поліси і все таке?

На друзів подивитися, як вони живуть, швидко станеш страхіттям матеріалізму… Пліткарі й компанія! Пустуни-жартівники! у голові нічого, усе в кишенях!

— Та відчепіться вже з вашими докорами! Розкажіть краще, як усе завалювалося!

— Маєте рацію, любий читачу! покупцю! продовжую з того самого місця! точно з того самого!

Отож не так у бомбах, не так у Жюлевому чаклунстві, не так у руйнуванні дверей до брами, не так у велетенському шинкуванні!.. полягала ця подія! уже ніякої помилки, аби себе заколисати… Господь Бог нам перегорнув сторінку!..

— Історія! історія! послухайте його! він перегорнув сторінку! як сам Господь Бог!..

Богохула! Богохула!..

Брррам!

— Нема ради! нема ради! від вас ніякої підтримки! цвірінькатиму самотужки! самотнім птахом! як завалилася Доба?.. я переконаний, і не тільки я! погнуте залізо! кованих дверей до брами!.. сказав собі: «Фердінане, це кінець!..» робота неповторна… нічого такого чи подібного на всій авеню!.. «мистецька довершеність», емаль, вигини… самі завіси вартували цілого статку!.. а ручки! навіть будинки тієї ж доби, а архітектори тоді не озиралися, тоді робили «або як слід, або ніяк!»… не тільки брами, як у нас!.. це треба сказати! такі лише біля парку Монсо?.. і ще!.. авеню де Вільє… Віктора Гюґо?.. можливо?.. такі монументальні брами?.. з рослинним орнаментом, мідь, емаль, тростини, іриси, конвалії, аканти!.. уявляєте?.. так от я бачив, як шрапнелями усе погнуло, скрутило, перекосило, позбивало попід браму!.. на друзки!.. кришталеве скло, якого вже не роблять!.. уся статечність того часу!

Отож наша брама розчахнута, розвержена, наш будинок потрісканий, мистецькі оздоби злетіли на Небеса!.. рослинні візерунки, пелюстки, тріскучі ланцюжки, даруйте! і розсипи зірок!.. маленьких пустотливих миготливих! з Дрансі, з південних пагорбів аж понад Сен-Дені… від виднокраю до виднокраю тобто!.. діряве, порешечене настільки небо саме б не втрималося! саме! кажу вам! воно б осипалося, як наші двері! і над головою нічого не лишилося б! отож воно тримається на шрапнелях, які його пришпилили до склепіння, до зеніту!.. Овва!

Звісно, хто ховався в метро, той нічого не побачив!.. ото ще! щури закляклі! але ці особи будуть нахабно сперечатися! заперечувати!.. що нічого не трусилося!.. не бризкало! не друзкало! що небокрай безкраїй і що мені примарилося! хризантеми, розсипи, троянди! не більш пришпилені шрапнелями, ніж будь-що інше! що це в моїй макітрі струси й збурення! балачки й вигадки! брехун! Але я повторюю й наполягаю! шрапнелі й вогняні мережива від краю до краю небокраю! і безліч світлячків… і миготливих іскорок бузкових… ах!.. від Марни на схід до Сюренна… феєричне небо!.. і в ньому повно літаків… сліпучих спалахів від бомб! розквітлих!.. вирви до небес! над лісом!.. прошу дуже! пані й панове!.. над Булонським! мелініти!.. а зенітки у відповідь іще гримкіші!.. шаленіші!.. довкола!.. всі пагорби!.. У Анг'єні виверження!.. усе летить аж до Массі… Жуенвілля… Венсенна, до замку геть почорнілого на тлі пожеж!..

Як усім трохи маразматикам, мені найлюб'язніше, найчарівніше — це побазікати про минуле!.. отож усі ці пірожахи мене розчулили… брутальні, звісно! загрозливі!.. але ностальгійні… як квіткові баталії, ще до війни… не до останньої несправжньої недовійни!.. а справжньої! чотирнадцятого! тоді авеню називалася Лісовою! офіцери! чистокровні рисаки! форкання! а що за екіпажі! а що за пасажирки! а що за оберемки гвоздик! бузку! троянд! що ввечері потому пелюсток було насипано на метр! Від площі Зірки до воріт Дофін! ви могли б сказати: багата нація!.. офіцери, гарні жінки і квіти!.. справжні троянди, справжні азалії, нарциси… і всі клієнтки з «Пасажу»… наші клієнтки… Мати впізнавала свої гіпюри, вуальки, тюлі, «шарлотки»… усі свої фасони «ручної роботи»… таких тонкощів уже немає… та й хто б їх оцінив?.. хіба нинішні «квапливі» зможуть зачаруватися мереживом?.. до пікніку не придасться!.. красуні, моторизовані створіння! їм треба мчати! дир-дир!.. скрип гальм тут! скрип гальм там! стрімголов у дерево!.. стрімголов у небеса!.. стрімголов у підземелля!.. стрімголов усюди!.. більше нічого не відчувати… нічого не бачити… горлати… втекти ще далі… утекти від себе… утекти від смерті… а що самі вже мертві, то втікати одна від одної… чортівня!.. не спиняються і дир-дир-дир!..

І не лізьте зі своїми родзинками!.. хронічно хворі вразливі! несамовиті в маячні й запамороченні… усе небо вогняним садом їм подавай!.. ах, де Лісова авеню! ах, де пелюстки! де гортензії! де мережива! лише мелінітові квіти спалахують за десять тисяч… сто тисяч метрів!.. проривають усе! розривають усе! мстяться! кришать етерне безладдя! туманність Бога милосердного, купа гною, для дурнів пастка, ніч, янголи, Діва Марія і весь базар! матеріалісти! мертві і привіт!

До речі, про Лютрі, котрі в повітрі, їм там, либонь, до біса весело! либонь, кружляють над туманами, променями прожекторів, сліпучими пасмами, десь біля розриву в Небесах… а які зірки спостерігають!.. усе за ними полетіло, весь «інтер'єр»: крісла, білизна, круглий стіл… усе кружляє у вишині разом із шатром і телескопом… люди практичні, усе