Читати книгу - "Готель"

Ззаду нетерпляче засигналили. Кленсі відчинив перед Ключником дверцята форда — видно, згадав про свої обов’язки.

— Рушайте.

«Біло-зелений номерний знак. Що ж нам, збіса, про нього казали?»

Ключник увімкнув мотор, і форд рушив. Кленсі дивився вслід. Точно додержуючись дозволеної швидкості, подумки знову й знову повторюючи свою клятву, Ключник виїхав на міст.

«Біл-зелений знак»… Кленсі похитав головою й повернувся на перехрестя. Недарма його назвали найпослідущим тупаком з-поміж усіх полісменів Нового Орлеана.

15

Після тяжкого дня сутінки огортали місто, мов випари заспокійливого наркозу. Незабаром, думав Пітер Макдермот, настане ніч, і прийде сон, а з ним — на якийсь час — і забуття. Завтра картини сьогоднішніх подій, що врізалися в мозок, трохи потьмяніють. Так, із сутінків починається відлік часу, що врешті-решт загоїть усі рани.

Якщо не забуття, то хоч розраду давала праця. А останні кілька годин він працював без перепочинку.

Сидячи самотньо в своєму кабінеті, Пітер подумки оглядав зроблене й те, що мав ще зробити.

Невимовно тяжка процедура ідентифікації мертвих і сповіщення їхніх родичів була позаду. Адміністрація домовилася також із поховальною конторою про організацію похорону.

Подбав Пітер і про те, щоб поранені в лікарнях були забезпечені всім потрібним.

Страхові інспектори — похмурі чоловіки, що добре уявляли собі, яких збитків завдасть компанії ця аварія, — прискіпливо розпитували свідків, стенографуючи кожне їхнє слово.

Перед Пітером лежала на столі заява головного інженера про звільнення з роботи. Пітер мав намір задовольнити це прохання, поклавши йому пристойну пенсію за багаторічну службу в готелі.

Серед нерозв’язаних справ були й зовсім неприємні.

Годину тому до Пітера навідався капітан Йоллес — прийшов поділитися враженнями від розмови з герцогинею Кройдонською.

— Дивишся на неї, — розповідав Йоллес, — і думаєш: що ховається під оцим крижаним панциром? Невже жіноча душа? Чи усвідомлює вона, що її чоловік загинув? Я бачив його труп. Бр-р-р, страшно згадувати. А вона стояла собі й дивилася. Будь-яка нормальна жінка знепритомніла б. А ця — хоч би скривилася! Як з гуски вода.

Потім, відповідаючи на Пітерове запитання, Йоллес сказав:

— Так, її судитимуть як співучасницю. Після похорону ми арештуємо її. А чим це для неї обернеться — хтозна. Адвокат, гадаю, побудує захист на тому, що вона сліпо виконувала волю чоловіка, якого вже немає серед живих… Як це приймуть присяжні — побачимо…

Огілві мав теж стати перед судом як співучасник злочину.

— Можливо, йому дадуть і деякі інші статті, — зауважив Йоллес.

— Це вже вирішуватиме окружний прокурор. Так чи так, раджу шукати йому заміну, бо раніш як за п’ять років ви його не побачите.

Капітан Йоллес пішов, і Пітер сидів тепер у цілковитій тиші. Порушили її кроки в приймальні й легенький стукіт у двері.

— Прошу! — гукнув Пітер.

Це був Елоїс Ройс. Молодий негр ніс перед собою тацю, на якій стояла пляшка мартіні й одна чарка. Він поставив тацю на стіл.

— Я подумав, що вам це зараз не завадить.

— Дякую, — всміхнувся Пітер. — Але сам я ніколи не п’ю.

— Я догадувався, що ви це скажете.

Ройс видобув з кишені другу чарку.

Вони пили мовчки. Після того, що вони вдвох недавно пережили, тости були недоречні.

Пітер спитав:

— Міс Леш уже прооперували?

— Так. Лікарі мають надію, що вона видужає.

Вони знову помовчали, потім Ройс сказав:

— Мені розповіли про ранкову нараду. Про вашу вимогу, і про те, що її задовольнили.

Пітер кивнув.

— У нашому готелі з дискримінацією покінчено. Раз і назавжди.

— Якщо ви чекаєте від мене слів подяки, то — даремно. Ви тільки зробили те, що мусили зробити.

— Ніякої подяки я не чекаю, а ви знову гороїжитеся. Я хотів би, до речі, знати ваші плани. Чи залишитеся ви з У. Т.? Він був би дуже радий. Крім того, у нас щодня виникає безліч правових проблем. Я міг би постійно забезпечувати вас роботою.

— Дякую за пропозицію, — відповів Ройс, — але я її відхиляю. Я вже сказав сьогодні містерові Тренту, що відразу по закінченні університету розстануся з ним. — Він знову наповнив чарки й подивився на свою проти світла. — Ми з вами — учасники однієї війни, але воюємо по різні боки барикад. Я хочу все своє вміння, всі знання віддати своєму народові. Вони йому знадобляться, бо попереду — багато боїв, які вестимуться і в залах суду, і поза їх стінами. Кожен із нас узнає, почім ківш лиха, і вас не обмине ця чаша. Ви заявили, що кладете край расовій дискримінації, але хіба це кінець? Чи знаєте ви, що тепер почнеться? Білі новоорлеанці влаштують вам обструкцію, потім з’являться негри, які шокуватимуть вас своїми манерами й поведінкою, бо такими виховало їх наше суспільство. Що ви робитимете з негром-нахабою, негром-хлюстом, напівп’яним негром-донжуаном? А серед нас є й такі. Коли так поводяться білі, ви стримуєтеся, ви силувано усміхаєтеся й відводите очі. Але що ви робитимете, коли в цих ролях виступатимуть негри?

— Наперед сказати важко, — відповів Пітер. — Але керівним принципом для мене буде об’єктивність.

— Для вас, може, й буде. Для інших — ні. Отак і точитиметься наша війна. А втім, вона має один приємний аспект.

— Який саме?

— Іноді в цій війні укладатимуться перемир’я. — Ройс підняв зі столу тацю з пляшкою й порожніми чарками. — Отакі як це, що зараз кінчилося.

Настала ніч.

В готелі розпочинався робочий цикл нового дня. День минулий відрізнявся від більшості попередніх, але, незважаючи на надзвичайні події, ні на мить не припинялася діяльність усіх готельних служб, єдина й вельми проста функція яких зводиться до того, щоб дати подорожньому притулок, нагодувати його і побажати щасливої дороги.

Пітер Макдермот стомлено підвівся, вимкнув світло в кабінеті й вийшов в коридор. Біля сходів, що вели до вестибюля, він побачив себе в дзеркалі. Тільки тепер він помітив, що костюм на ньому — зім’ятий і брудний.

Він спробував розгладити піджак рукою. Під долонею в нього щось зашелестіло, він сягнув рукою до кишені, витяг згорнутий папірець і згадав: це записка, яку Крістіна дала йому вранці після закінчення наради — наради, на якій він в ім’я принципу поставив на карту свою кар’єру і — переміг.

Пітер зовсім забув про цю записку. Розгорнувши її, він прочитав:

«Це буде чудовий готель, бо керуватиме ним чудова людина».

Нижче Крістіна дрібними літерами дописала:

«Р. Б. Я кохаю тебе».

Усміхаючись, прискорюючи ходу, він збіг сходами у вестибюль свого готелю.

1

«Уолдорф-Асторія» — один з найбільших готелів Нью-Йорка.