Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Я ж тобі по секрету розповіла, а ти повідав усім! Ну, молодець, скажи Вірі, вона тебе по голівці погладить!

– Досить! – закричала Ліза. – Занадто багато правди для одного разу. Вам так не здається?

– Правду про тебе ми пропустили, – нагадав Данило. – Продовжуємо?

– Так, усе, – втрутився Женя. – Давайте заспокоїмося і просто повіримо Лізі.

– Може поговоримо про твої секрети? – Данило примружився. – Із Назаром тусиш? Усі сорти трави вже перепробував?

Женя розгубився, але висловитися йому не дали. Встряла Даша.

– Заспокойтеся вже, – крикнула на тлі розмов, що заглушали все.

– І це нам каже така пліткарка? – посміхнувся Ігор. Його ця сварка тільки забавляла.

– Ага, – погодився Данило. – Прямо як ти. Розбовтав усім.

– Ти теж. Думав, помститися за те, чого я не казав. Полегшало?

– Ні.

У момент раптової тиші заговорив Женя, не очікуючи, що його почують.

– Вам мало одного бойкоту? Ви ще між собою пересваритися хочете?

– Безсумнівно, – дивлячись у далечінь, сказав Ігор.

В іншій частині холу, що веде до коридору зі сходами, він помітив Ольгу. В чорному пальто і замшевих чобітках на підборах вона ходила туди-сюди, поглядаючи на наручний годинник.

Не пояснюючи іншим, Ігор пішов до неї. Розмови друзів поступово затихли, перетворюючись на незрозумілі уривки, які несло відлунням.

– За Микиту нічого не відомо? Батько казав, що ви... – він запнувся, побачивши недовіру в її очах. – Та не казав я їм нічого.

– Ніхто не знає, де він, – швидко відповіла вона. – Будуть новини, дам знати.

Ігор кивнув і поліз у задню кишеню джинсів.

– Безглуздо, звісно, сподіватися, але все ж таки. Якщо раптом потрапиш до нього, можеш записку передати? – дістав згорнутий аркуш паперу.

– Не обіцяю, що найближчим часом, але так, спробую, – Ольга схопила аркуш. – Якщо це все, то йди. Не вистачало, щоб нас ще разом побачили.