Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

частина того, що не наділене розсудом, здається, всезагальна і рослинна (коАш КОСІ фшжш)... Отже, доброчесність цієї здатності здається якоюсь загальною, а не тільки людською; адже вважається, що ця частина душі і ця здатність діють головно під час сну ... Але існує, очевидно, і якесь інше єство душі (tiç фиок; Tr|ç фоугіс), яке, будучи позбавлене розсуду, все ж якось йому причетне (peTeyouaa лг| Лдуои). ... Адже правильно (opGœç) заохочувати до найкращого. Однак, у них [тобто у поміркованих і не-поміркованих людей] виявляє себе (фаАєтаї) і якась інша, що існує за природою всупереч розсуду (napà Tov Xôyov) частина душі, яка бореться з розсудом і опирається йому[927].

Ця ірраціональна (частково рослинна, вегетативна) animal spirits ланка (яку ми частково розділяємо зі всіма живими істотами) нами керує, хоча найімовірніше, ми ніколи не зрозуміємо як. Бо хіба можливо раціонально зрозуміти ірраціональну сторону душі. У будь-якому разі йдеться про щось сильне, що проголошується звідусіль навколо нас, підганяє нас уперед, певний первинний рушій. Для Аристотеля чимось подібним є душа, яка всіх нас приводить у рух[928].

Про те, наскільки сильними, хай і визначальними, бувають ці бажання/пристрасті, говорить і багато хто з мислителів, які прийшли сюди пізніше. Дуже влучно про це пише князь Роган (1579-1638): «Правителі наказують своєму народу, а інтереси наказують правителям»[929]. Через кілька століть після нього Девід Г’юм навіть розуму присуджує всього лиш позицію раба пристрастей. Важливість пристрастей захищає і Гельветій: «Людина стає дурною, коли перестає бути пристрастною»[930]. Як і чи взагалі можна якимось чином управляти цими мріями, емоціями чи бажаннями, — це інше питання, яке цікавить, наприклад, Гіршмана. Однак нам вистачить просто розуміння того, наскільки сильні й якою силою володіють чи можуть володіти наші бажання, наші animal spirits.

Тварина-нелюдина

Те, чого ми боїмося, від чого втікаємо, часто може найбільше розповісти про нас і наш час. Можливо, навіть більше, ніж би нам хотілося — тобто й про те, куди (ми думаємо, що) втікаємо. У попередніх розділах ми розглядали різні ірраціональні атрактори, у цій частині спрямуємо свою увагу на полюс цілком протилежний — на репеленти, тобто на наші страхи. Здається, що ми, люди, боїмося двох речей — надмірної тваринності (надто живої, спонтанної) та надмірної механізації (надто мертвої, холодної). Зрештою, й «аристотелівська філософія ... існує в постійних коливаннях між надмірним порядком та непорядком ... надлишком і недостачею, надлюдським і тваринним»[931].

Зверніть увагу, що більшість «страхітливих» персонажів — це комбінація тваринного та людського: у диявола є роги, як у козла, упир — це щось середнє між людиною і кажаном, вовкулака — це поєднання людини й вовка. Інші герої страхіть — це ті, у яких відбулося відділення душі від тіла. Тому, наприклад, за нами женуться немертві, які виглядають як любі нам (колишні) члени нашої родини (чи принаймні вони вселяються в їхні тіла), проте насправді — це лише тварини в людських оболонках (вегетативний принцип), у них немає душі.

Окрім (тваринного) тіла, з людьми їх, власне, не поєднує більше нічого. Інша історія — це боязнь душі, чи радше духів, у яких більше немає тіла. Тобто ми боїмося обох випадків відділення тіла й душі.

Однак цей страх для нас зовсім не новий. Ми просто боїмося того, що людина перетвориться на звіра. «Неєвропейські народи часто пояснюють походження мавп, насамперед гомінідів, через «падіння» і «здичавіння» людей, при цьому причиною їхньої втечі в ліси й забуття (подеколи лиш навмисне публічне невикористання) мови може бути будь-яка провина чи бажання, аби лиш їм не треба було працювати»[932]. Такі уявлення панували в усьому світі, перш ніж Чарльз Дарвін поставив цю ідею з ніг на голову, після чого тварин почали сприймати як попередників людини. У випадку вже згадуваного вовкулаки йдеться, наприклад, про страх того, що людське тіло опанує природа й змусить робити те, чого б людина за інших обставин ніколи не зробила. Більшість часу вовкулаки борються зі своєю переміною, але потім (коли місяць уповні) у них вселяється щось інше, тваринне, і повністю їх опановує.

Боязнь роботів, символів чистої раціональності

З іншого боку, велика кількість сучасних історій і міфів, зафіксованих уже здебільшого в фільмах, демонструють нам, що найбільшу загрозу для людства становлять передусім роботи — тобто щось механічне, що ми колись самі створили. Нас лякає те, що машини виходять з-під нашого контролю, так нібито б ми прикликали якогось механічного демона з наукової лампи Аладдіна. Джин задумувався як людський слуга, але згодом вийшов з-під контролю людини. За таким сценарієм не тваринність становить загрозу людяності, а навпаки — нелюдські, ніби воскреслі мертві машини (згадаймо хоча б фільми «Матриця», «Трансформери», чи й старішу класику, наприклад, науково-фантастичну п’єсу К. Чапека «Р.У.Р.» з 1920 р.). Кібер-панк відмовляється від колись оптимістичного погляду на (споживацький чи науково-технічний) прогрес і робить з нього найбільше нічне жахіття. Машини стають по-тваринному некерованими, але з протилежного боку, ніби в них вселилася чиста раціональність, що не знає ані співчуття, ані помилування (дуже добре це подав Стенлі Кубрик у своєму фільмі «2001: Всесвітня одіссея»). Ба більше, машини мають тенденцію змінювати цей світ на свій образ[933], тобто вони намагаються знищити людську тваринність на користь роботів. Цей кіберпанковий постіндустріальний армаґеддонний жанр, який популярний останнім часом, можна б було описати словами high-tech (високі технології) і low-life (життя на дні)[934].

За першим сценарієм нас знищують тварини, наші попередники, за іншим — роботи, наші наступники, яких ми самі створили. Однак у обох випадках ми боїмося одного й того ж: байдужості, з якою нас розривають на шматки. В обох випадках людяність означає не більше, ніж серветка від з’їденого хот-дога. І там, і тут її роздирають на шматки й знищують так само просто.

Як це пов’язано з економікою? По-перше, не треба бути психологом, щоб побачити, що в обох екстремальних ситуаціях люди бояться власних психологічних рис. Усі ці фільми (жахів) — це лише відображення наших найглибших (найжахливіших?) я. Насправді нас лякає не те, що ми бачимо на екрані, а те, про що свідчать самі фільми. Отже, ми боїмося двох крайніх точок у собі: чистої тваринності й чистої раціональності. Однак ми, люди, повинні лишатися суворо між цими двома полярними точками, між холодною раціональністю і звіриними неконтрольованими емоціями. По-друге, тваринам з фільмів жахів і мертвим механічним механізмам (чи мертвому духу) бракує того, що