Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

економіст Адам Сміт вважає основною моральною рисою людини, тобто співчуття. Якщо ми його втратимо, то перетворимося або на тварин, або на машин. І щодо першого, і до другого ми відчуваємо онтологічний страх. По-третє, ми підсвідомо боїмося науково-технічного прогресу. Ми боїмося, чи раптом не створили чогось, що вийшло з-під нашого контролю, що «живе» власним життям, управляє нами та змінює наш світ, який ми знали й любили.

Та все ж ми принесли з собою щось тваринне й спонтанне з лісів, від тих часів, коли ми жили природно. І хоч ми живимо цивілізовано в місті, носимо краватки й читаємо статистики, проте кожен з нас має у собі свої animal spirits. Ними ми живемо, проте боїмося їхньої стихійності. На іншому полюсі перебуває раціонально механічний робот. Нам потрібна техніка (ми від неї екзистенційно залежні), проте все одно боїмося її. Ці два екстремальні полюси стали нашими нічними страхіттями. «Завдання полягає в інтеграції невідомого, тобто в синтезі “відомого” і “невідомого”»[935]. Або й ні, бо найбільша помилка психології криється в її безмежній вірі у досягнення психологічної рівноваги. Можливо, ми просто навіки підвішені між цими двома крайнощами, між силами, якими ніколи не зможемо управляти.

Мрія ніколи не спить, або ж Баяя у нас

У фільмі «Watchmen» спостерігаємо сцену, мов вирізану з урбаністичного армагеддону — вулиці горять, люди помирають на барикадах. Один з головних героїв запитує у свого друга, який тримає револьвер у руці й стріляє в людей: «Що з нами сталося? Що сталося з американською мрією? Здійснилася!» Якщо всі ваші бажання здійснилися, а ви все ще незадоволені й хочете чогось більшого (доволі класичний сценарій, про який ми писали в попередніх розділах), тоді досить імовірно, що все може розвинутися аж до форми згаданої вище апокаліптичної сцени.

Наші мрії постійно з нами — і їхній постійний вплив на нас набагато більший, аніж ми собі думаємо. Якщо ми мріємо про прогрес і віримо в імператив постійного підвищення стандартів життя, тоді виходить, що саме мрія змушує нас щопонеділка встати з ліжка й робити те, що нам не подобається, у чому ми не знаходимо наповнення й сенсу, або ж що навіть відверто огидне. З таких мрій потім формується в’язниця, яку ми не бачимо, але яка все одно управляє нами, і коли ми вже спимо, і коли на ногах.

Такі мрії впливають на нас і в іншому значенні. Інколи нам хочеться побути спраглим до пригод Арагорном, тоді ми вирушаємо до лісу (хоча більш вірогідний варіант — у вихор урбаністичних джунглів, за прирученою небезпекою — до бару); а іншого разу — звабливим багатієм, тож ідемо на вечерю зі свічками. Де тільки беруться такі принци Баяя і який із них коли в нас промовляє — це велика таємниця. Деяких героїв ми перейняли з казок наших бабусь, інших — з найрізноманітніших медіа-джерел, творців історій — тобто фільмів, книг, реклами. Хай там як, ці медіа-продукти (!) мимохіть переносять архетипи героїв, яким уже сотні й тисячі років, і передають їх далі й далі, модернізовані й пристосовані[936]. За словами К.Ґ. Юнґа: «Герой як персонаж аніма діє замість свідомого індивіда, це означає, що він робить те, що суб’єкт робити мусив, міг чи хотів, але забував про це... Усе, що відбувається у наших фантазіях, — це лише компенсація стосовно стану чи вимірювання свідомості. У мріях — це правило»[937].

Проблема полягає у тому, що свої мрії — цю анімістичну, тваринну частину в нас — доводиться чимось годувати. У наших мріях, бажаннях, чи, якщо хочете, попиті, немає особливо нічого даного чи природного. Потрібно, щоб нам хтось сказав, чого нам треба хотіти, до чого прагнути, чого вимагати, як говорить Жижек. Необхідно, щоб ми спершу побачили фотографію з Карибських островів чи почули про них історію, перш ніж нам дуже туди захочеться. Зрештою, ми й поводимося відповідно до цих замріяних образів, історій та персонажів, їх прагнемо, вони визначають наш вектор життя. Колись фільми знімали так, щоб вони були «як із життя», сьогодні ж ми намагаємося прожити своє життя так, «як у фільмі». Мрії ніколи не сплять і буває доволі складно їх утихомирити. У багатозначному значенні слова: той, хто навчиться управляти своїми мріями, навчиться управляти реальністю[938].

Вірити в те, що примноживши чи удосконаливши свої аналітичні здібності, нам вдасться пізнати духа, мов той трикутник, — це настільки ж абсурдно, як вірити в те, що ми побачимо звук.

Джордж Берклі [939]

Майже всі реальні числа — ірраціональні.

Wikipedia [940]

13. Метаматематика

Математика, безперечно, стала основною мовою сучасної економіки. Дуже влучно це передає цитата Джорджа Стіглера 1965 р.: «Ми вступили в епоху квантифікації. Ми до зубів озброєні арсеналом різних технік квантитативного аналізу та силою, що — з погляду звичайного сільського розуму — можна порівняти з тим, коли лучникам на зміну приходить артилерія»[941]. І економіка, як могла, схопилася за цю можливість. Сучасна економіка — однозначно найбільш математизована суспільна наука, якщо її й можна прирівняти до якоїсь із дисциплін, то хіба тільки до фізики (а не до якоїсь із суспільних дисциплін, що було би більш очікувано). І справді: якщо ви розгорнете університетський підручник економіки (чи просто більшість наукових економічних статей) та потримаєте його на достатньо великій відстані від себе, щоб літери вже були нечитабельними, сторінки книги нагадають вам підручник фізики.

У першій частині книги ми намагалися показати, що економічне мислення в перебігу історії завжди перебувало під значним впливом різних філософських і релігійних течій та мало сильний етичний контекст.