Читати книгу - "Фальшивомонетники"

— цілком наївно, мені хотілося б вірити — один із тих, хто користується цими монетами й запускає їх в обіг. Їх кілька, ровесників вашого небожа, котрі займаються цим ганебним ремеслом. Я не маю сумніву, що хтось користується з їхньої невинности і що ці нерозважливі діти стали жертвами обману, до якого вдаються певні дорослі злочинці. Ми вже могли б схопити малолітніх правопорушників і без особливих труднощів примусити їх розповісти, звідки вони беруть ці монети; але я надто добре знаю, що на певному етапі ця справа вислизне з наших рук, так би мовити... тобто слідство не може відступати назад, і ми будемо змушені з’ясувати й те, що нам, можливо, не хотілося б розкривати. У даному випадку я маю певну надію викрити справжніх злочинців без того, щоб удаватися до свідчень неповнолітніх. Тому я розпорядився, щоб їх не чіпали. Але цей наказ має тимчасовий характер. Я хотів би, щоб ваш небіж не примусив мене його скасувати. Бажано, аби він довідався, що перебуває під наглядом. Гадаю, було б непогано, якби ви навіть налякали його трохи; він ступив на хибну стежку...»

Я сказав, що зроблю все можливе, аби остерегти його, але Профітандьє, здавалося, не слухав мене. Його погляд утупився кудись у порожнечу. Він двічі повторив: «На ту стежку, яку називають хибною», потім замовк.

Я не можу зараз сказати, скільки тривала його мовчанка.

Перш ніж він сформулював свою думку, мені здалося, що я бачу, як вона формується в ньому, і почув його слова ще раніше, аніж він їх промовив:

— Я теж батько, шановний добродію...

І все те, що він сказав перед тим, зникло. Тепер між нами залишився тільки Бернар. Усе інше — то був тільки привід. Він прийшов поговорити зі мною про Бернара.

Якщо бурхливі вияви почуттів мене бентежать, якщо надмір емоцій вкидає мене в ніяковість, то ніщо не могло мене так зворушити, як це стримуване хвилювання. Він робив усе можливе, щоб не показати його, але це коштувало йому таких зусиль, що губи й руки йому тремтіли. Він не міг говорити далі. Несподівано він затулив обличчя долонями, і верхня частина його тіла затремтіла від ридань.

— Ви ж розумієте, — пробелькотів він, — ви ж розумієте, пане, що дитина може завдати нам великих страждань.

Чи був сенс мені ухилятися від відвертої розмови? Я теж був глибоко схильований.

— Якби Бернар вас тепер побачив, його серце відтануло б! — вигукнув я. — Я вам це гарантую.

Але треба також визнати, що я був не тільки схвильований, а й неабияк збентежений. Бернар майже ніколи не розмовляв зі мною про свого батька. Я спокійно сприйняв той факт, що він покинув свою родину, така втеча видалася мені цілком природною, і я вважав, що втеклій дитині це принесе лише користь. А у випадку Бернара додався ще й факт його позашлюбного походження... Але тепер я мав нагоду спостерігати, як у його несправжнього батька вилилися назовні почуття, тим сильніші, що вони не піддавалися його контролю, й тим щиріші, що вони прорвалися в нього стихійно, а не з почуття пристойности чи обов’язку. І перед виявом цієї любови, цього смутку я не міг не засумніватися, а чи мав слушність Бернар, коли покинув батьківський дім. Я відчув, що неспроможний і далі схвалювати його вчинок.

— Використайте мене, якщо ви гадаєте, що я можу вам допомогти, — сказав я йому, — якщо хочете, щоб я з ним поговорив. У нього добре серце.

— Я знаю... Я знаю... Атож, ви можете багато. Я знаю, він був із вами цього літа. Моя служба розшуку працює добре... Я знаю навіть, що сьогодні він складає свій усний іспит. Я умисне обрав цей час, щоб завітати до вас, бо знаю, він тепер у Сорбоні. Я боявся його зустріти.

Протягом останніх хвилин моє хвилювання трохи вгамувалося, бо я помітив, що дієслово «знаю» було присутнє майже в кожній його фразі. Я став менше дослухатися, що він каже, аніж спостерігати за цією його звичкою, яка могла бути суто професійною.

Він також «знав», що Бернар дуже добре склав свій письмовий іспит. Поблажливість одного з екзаменаторів, що виявився його другом, дозволила йому навіть познайомитися з французьким твором, який написав його син і який дістав дуже високу оцінку. Він говорив про Бернара з таким стриманим захватом, який навіяв мені певні сумніви щодо того, чи справді він вважає себе його справжнім батьком.

— Але прошу вас, добродію, — додав він. — Ви нічого не розповідайте йому про це! Він такий гордий від природи, такий вразливий!.. Якби він довідався, що відтоді як він пішов із дому, я не переставав думати про нього, стежити за ним... Ви тільки скажіть йому, що бачилися зі мною. (Він болісно втягував повітря в груди після кожної фрази.) — А ще можете сказати йому, що я на нього не гніваюся, — далі голос його став зовсім слабкий, — що я ніколи не переставав любити його... як сина. Атож, я знаю, що вам відомо... Ви також можете сказати йому... — і повів далі, не дивлячись на мене, насилу обертаючи язиком, у стані глибокого збентеження: — що його мати покинула мене... атож, назавжди пішла від мене, цього літа; і що якби він захотів повернутися, я б...

Він не зміг закінчити фразу.

Великий, міцно збитий чоловік, чоловік позитивний, добре влаштований у житті, чоловік, який зробив добру кар’єру і який несподівано, забувши про всяку благопристойність, розкриває душу перед незнайомцем, справляє на цього незнайомця, яким був я, надзвичайне враження. Цього разу я знову переконався в тому, що мене набагато більше хвилюють звіряння людини мені незнайомої, аніж людини мені близької. Спробую якось розібратися в цьому дивному феномені.

Профітандьє не став від мене приховувати, що спочатку мав певні застереження проти мене, не змігши пояснити та й досі не можучи зрозуміти, чому Бернар покинув батьківський дім і пішов жити до мене. Саме це спочатку утримувало його від намагань поговорити зі мною. Я не наважився йому розповісти історію про свою валізу і сказав лише, що його сина поєднує міцна дружба з Олів’є, завдяки якій ми швидко з ним порозумілися.

— Ці молоді люди, — знову заговорив Профітандьє, — кидаються в життя, не усвідомлюючи, на які небезпеки вони себе наражають. Нерозуміння цих небезпек і додає їм сили, безперечно. Але ми, котрі знаємо про ці небезпеки, ми,