Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Діти ще не знають закону. Батько-мати ляпасами втовкмачують їм закон і боронять від насолод.

Але по-справжньому свято належить лише торгівлі, хоча цього зразу й не побачиш. її веселощі починаються ввечері, коли всі невігласи-покупці, прибуткодайне бидло, вже пішли, коли плац замовкає і останній собака витрушує нарешті останню краплю сечі на китайський більярд. Тоді можна братися до рахунків. Це мить, коли торгівля, складаючи кожне су, звітує про свої спроможності і тріумфи.

Того святкового недільного вечора служниця з Мартроденової кав'ярні, нарізаючи ковбасу, глибоко порізала собі руку.

В останні години цього самого вечора все навколо стало ясним і виразним, немов усі речі, вочевидь наситившись нерішучим тупцянням у межах їм визначеної долі, враз повиходили з сутіні й заговорили до мене. Але в такі хвилини треба не вірити ні світові, ні людям. Гадаєш, ніби вони щось скажуть тобі, а вони не кажуть нічого, і часто їх знову забирає ніч, поки ти спроможешся збагнути, про що вони говорили. Принаймні мій досвід переконує в цьому.

І, нарешті, того самого вечора в Мартроденовій кав'ярні я таки знову побачив Робінзона, саме тоді, як перев'язував служниці порізану руку. Я добре пам'ятаю всі подробиці. Неподалік від нас, збившись гуртами на лавках, вечеряли сонькуваті араби. Вони, здається, нітрохи не цікавилися тим, що діється навколо. Розмовляючи з Робінзоном, я стерігся нагадувати про нашу попередню вечірню розмову, коли я заскочив його з дошками. На рану служниці було дуже важко накласти шви, до того ж у тьмяній кав'ярні я погано бачив, що роблю.

Зосередженість заважала мені розмовляти. Тільки-но я скінчив, Робінзон затяг мене в глухий закуток і сам узявся розповідати, що все підготував, чекати вже недовго. Такі признання прикро збентежили мене, я міг би обійтися й без них.

— Що недовго?

— Таж ти знаєш…

— Знову те саме?

— Угадай, скільки вони дають мені тепер? Мені не хотілося вгадувати.

— Десять тисяч! Тільки за те, щоб я мовчав. — Нівроку!

— Тепер я вже ніколи не знатиму нестатків, — додав Робінзон, — мені все життя не вистачало десяти тисяч франків! Десять тисяч франків для початку — ого! Розумієш? Правду кажучи, я ніколи не мав пристойної роботи, але як є десять тисяч!

Він, певне, уже шантажує їх…

Робінзон дав мені змогу самому уявити, що можна здійснити і зробити з тими десятьма тисячами франків… Він дав мені час подумати, а сам випроставсь у сутінках під стіною. Йому неначе світ піднявсь угору. Десять тисяч!

Але, міркуючи про Робінзонів задум, я ще й запитував себе, чи не йду і я на якийсь ризик, чи не стаю я певною мірою спільником, не показавши зразу, що не схвалюю його наміру. Я мав би навіть заявити до поліції. Щодо людської моралі, то, звичайно, мені начхати на неї, хай іде собі к чорту. Зрештою, кожен ставиться до неї так само, то ж чи моя тут провина? Проте завжди трапляються якісь несподівані оказії, фортелі, що їх викидає правосуддя в мить злочину, і то тільки задля розваги тих паршивців порядних громадян… Тоді не знаєш, як викрутитись. Це все я вже бачив. Лихо всюди однакове, але краще лихо без галасу, ніж лихо, яке виставляють на газетних шпальтах.

Кінець кінцем я був і заінтригований і отруєний водночас. Коли я дійшов аж до такого, мені знову забракло сміливости йти до справжньої суті речей. Тепер, зайшовши в ніч, треба розплющити очі, а я щосили намагався їх заплющити. Та Робінзон, здається, дбав, щоб я бачив усе, збагнув кожну подробицю.

Аби трохи змінити тему розмови, я, й далі не виказуючи незгоди, заговорив про жінок. Робінзон начебто й не любив їх.

— Знаєш, — сказав він, — я чудово обходжуся без жінок з їхніми м'якенькими задами, жирними стегнами, губами, що стулені як серце, й пузяками, де завжди щось ворушиться — як не дитина, то якась болячка. Хіба їхніх усмішок вистачить на оплату мого кутка! Хіба я кажу неправду? Навіть якби в моїй норі завелась якась жінка і щомісяця п'ятнадцятого числа я виставляв її сідниці домовласникові, він однаково не зменшив би мого комірного!

Свою незалежність Робінзон завжди боронив із хворобливою ревністю. Він сам признавався в цьому. Але Мартроденові вже набридла наша «інтимна розмова».

— Робінзоне, склянки! — звелів він. — Невже я їх митиму? Робінзон миттю підскочив.

— Бачиш, — пояснив він мені, — я знайшов собі додаткову роботу!

Таки той день був святковий. Мартроденові ніяк не щастило підрахувати виторг, і він страшенно дратувався. Араби вже пішли, крім двох, що й далі дрімали, прихилившись до дверей.

— Чого вони тут чекають?

— Служниці! — відрубав Мартроден.

— Як справи, гаразд? — запитав я, аби не мовчати.

— Так собі… Але доводиться важкенько! Бачите, докторе, цей клапоть землі я придбав перед кризою за шістдесят тисяч франків готівкою. Тож треба, щоб я міг узяти з нього принаймні двісті тисяч… Ви хоч уявляєте? Клієнтів у мене багатенько, але здебільшого то араби. А вони нічого не п'ють. Ще не звикли. Якби ж тут були поляки! Поляки, докторе, як п'ють… Раніше я жив у Арденнах і до мене ходили поляки, що працювали біля печей, де покривали емаллю, — тепер ви розумієте, га? Як вони, бідолахи, парились коло печей! А нам тільки цього й треба! Спраги! І в суботу вони спускали ввесь свій заробіток… Хай йому біс, яка була робота! В них не лишалося ні шеляга! Шурх!.. А от арабів випивка не цікавить, їм радше кортить злягатися, їхня віра, здається, забороняє пити, зате злягатись не заборонено.

Мартроден зневажав арабів:

— Негідники, вони, мабуть, і з моєю служницею!.. Хіба не придурки? До такого додуматись, га? Докторе, я питаю вас!

Мартроден підніс руки і куцими пучками притис серозні мішечки, що висіли в нього під очима.

— Як ваші нирки? — запитав я, побачивши той рух. Я консультував його з приводу ниркової хвороби. — Ви хоч солі більше не їсте?

— Докторе, в сечі знову альбумін! Позавчора я робив аналіз в аптекаря… Ох, байдуже, від чого здихати, від альбуміну чи кат його зна чого, але мені вже нестерпна моя робота, тут мізерні прибутки!

Служниця прибрала посуд, але її пов'язка так засмальцювалася, що годилося пов'язати нову. Служниця дала мені п'ять франків. Я не хотів брати, але вона наполягала, щоб я неодмінно взяв. Звали її Северин.

— Северин, ти обтяла собі коси? — зауважив я.

— Таж треба! Така мода! — відповіла