Читати книгу - "Коли сонце було богом"

Зубате відро витягувало на поверхню чорний, як смола, мул, зогнилі гілки, трухле дерево; раз витягли навіть зчеплені між собою скелети ягуара й сарни — німе свідчення лісової трагедії. Немилосердно пекло сонце, купи багна й мулу на березі сповнювали повітря нестерпним смородом.

День за днем посувалася копітка робота, і все марно. Та ось, нарешті, з’явився перший, несміливий вісник успіху: в мулі знайшли біло-жовті грудки якоїсь смолистої маси. Їх розігріли на вогні — і тоді всі відчули п’янкий солодкий аромат. Томпсон не сумнівався, що то кадило, яке жерці вживали на свято вшанування бога дощу.

Незабаром як з рогу достатку посипалися найрізноманітніші знахідки. З кожним відром витягували якусь здобич: ювелірні вироби, вази, списи, ножі й чари з обсидіану або яспису. А потім з дна озера дістали кістяк молодої дівчини — остаточне підтвердження думки Ланди.

Томпсон тріумфував. Пригадалася сповнена всіляких перешкод і труднощів дорога, яка привела його до успіху, усі відмови й образи від людей, котрі вважали дослідника за дурисвіта або ж невиправного мрійника. І ось цей мрійник добився свого — зробив археологічне відкриття, рівних якому було небагато в усій Америці.

Дальші пошуки вчений постановив провадити в скафандрі водолаза. Свої підводні переживання й пригоди Томпсон описує так барвисто і з такою драматичною напругою, що ліпше буде надати слово йому особисто. «Коли я ступив на перший щабель драбини, — пише дослідник у своїх спогадах, — хлопці, які обслуговували помпу, по черзі підходили і з кислою міною потискували мені руку. Неважко було відгадати їхні думки: вони прощалися зі мною назавжди, не вірячи, що я повернуся живий. Відпустивши драбину, я потонув, мов лантух із свинцем, лишивши за собою низку сріблястих пухирців.

Світло навколо мене спочатку було жовте, потім стало зелене, далі пурпурово-чорне, і ось я опинився в цілковитій темряві. У вухах різонув біль — то зростав тиск. І ще одне дивне відчуття: занурюючись, я дуже швидко втрачав на вазі і коли, нарешті, став на кам’яній колоні, яка впала сюди з руїн олтаря, здавалося, що я бульбашка, а не людина, одягнена у важкий скафандр.

Приємно було думати, що я єдиний на всьому світі, хто живий прийшов сюди і живий повернеться назад. Поруч з’явився водолаз-грек, і ми потиснули один одному руки.

Там, де раніше відром вибирали мул, утворився закіп з прямовисними стінами заввишки метрів шість. І в тих стінах, мов родзинки у тісті, стирчали різноманітні камені — кутасті, круглі, довгасті…

Уявіть собі, як ми рухалися наосліп у темряві, з усіх боків оточені цією стіною мулу, длубалися в тріщинах вапнякового дна, шукаючи речей, яких не захопило відро. І ще уявіть собі, що кожної хвилини якась порушена кам’яна брила зсувалася на наші голови. Правда, це було не так страшно, як могло б здаватися. Поки ми йшли на певній відстані од стіни, нам не загрожувала небезпека.

Наші робітники вірили, що в темних глибинах «священного озера» живуть гігантські змії і потвори. Водолаз-грек і я захопилися роботою, збираючи розмаїті пам’ятки старовини, і забули про звичайну обережність. Раптом щось велике й слизьке непомітно навалилося на мене і з непоборною силою вдавлювало в багнюку. На мить мене до кісток пройняли дрижаки. Потім я відчув, як грек почав відштовхувати той невідомий тягар і звільнив мене. То був велетенський гнилий стовбур дерева, який одірвався від стіни мулу і впав на мене саме тоді, коли я нахилився».

Наслідки розшуків перевершили всі сподівання і цілком підтвердили, що майя справді кидали в озеро дівчат. На поверхню витягнули тисячі найрізноманітніших речей — намисто, браслети, чаші й статуетки ідолів, зроблені з яспису, щити з золота, оздоблені малюнковими барельєфами, ножі й прекрасно шліфовані люстерка з обсидіану, а головне — черепи молодих жінок.

Майже все це побито на дрібні шматочки. Майя вірили, що речі, так само як і люди, мають душу, отож їх спочатку умертвляли — розбивали на олтарі, а потім уже кидали в воду; так душам цих речей легше було, служити своїй господині в царстві бога дощу.

Оглядаючи знахідки, Томпсон зробив цікаве відкриття: серед кісток молодих жінок був череп старого діда.

Що ж то за чоловік міг бути? Чи не жерця часом офірували богові дощу? Безумовно, ні. В історичних хроніках немає жодної згадки про такі офіри. Ніяких слідів цього не дають і народні звичаї.

То, може, його вкинули в воду загарбники в період братовбивчих воєн між Майяпаном, Чічен-Іца та Ушмалем? Це припущення теж не витримує критики. Хіба ж можна повірити, щоб у той час, коли все місто перетворювалось на руїни, вояки вкинули в озеро одну єдину людину, та й то старого діда?

Найбільше підходить третя гадка: вслід за дівчиною у воду кинувся охоплений розпачем батько. Недаремно ж у давній індіанській пісні співається:

В’яне, сохне кукурудза в полі…

Кличе тебе, дівчинонько, доля.

Рясний дощик спраглу землю зросить,

Ще рясніш поллються в мене сльози.

ПОМПЕЇ НОВОГО СВІТУ

Королі ацтецького міста-держави Тескоко були покровителі мистецтва, і їхній двір становив справжній центр культурного життя. Один король цього міста уславився як великий поет, котрого шанували всі ацтеки.

Прямим нащадком королівського роду був князь Іхтлілхочітл, надзвичайно талановита людина. Цей князь так досконало вивчив іспанську мову, що губернатор Мексіки запросив його до себе на роботу як перекладача й секретаря.

Іхтлілхочітл написав іспанською мовою докладну історію свого краю. Він розповів у ній про ті народи, які ще до приходу ацтеків у Мексіку будували величні міста з піднебесними пірамідами.

Але іспанці не повірили індіанському князеві, вони вважали, що ті розповіді з просто собі казочки. Адже на мексіканській землі ніде не видно було й сліду руїн цих начебто багатих міст. Правда, француз Дезіре, вештаючись по Мексіці в пошуках скарбів, наткнувся 1885 року на сліди піраміди біля містечка Тула-де-Аллендо, в штаті Ідальго, але й тоді іспанці не подумали, що то могли бути рештки столиці тольтеків — Тули, про яку з такою певністю розповідав ацтецький князь.

Становище змінилося тільки 1940 року, коли мексіканські вчені розпочали систематичні археолого-розвідувальні роботи на місці стародавнього селища тольтеків. Виявилося, що за 80 кілометрів од міста Мехіко під шаром землі й заростями ховалося багато руїн. Там знайдено дві великі піраміди, присвячені богові сонця і богові