Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Кохана, — сказала це так упевнено, що нянька тільки здивовано звела брови й нічого не вимовила.
— Що ж, чекайте, зараз винесуть, — показала свій пишний зад і, міцно тримаючи двома пальцями шапочку, швидко пішла коридором.
Перше, що відчула Світлана, коли їй на руки поклали маленький згорточок у блакитній шапочці, із заплющеними очима та червоним обличчям, — неймовірну ніжність і бажання притулити його до себе й ніколи більше не відпускати.
— Богатир. Їсть так, що тільки подавай, — підстаркувата жінка ховала до кишені 50 гривень, які їй устигла дати Діераль, і якось дуже вмиротворено всміхалась.
— Давай назвемо його Марком, мені завжди подобалось це ім'я. Га? Ти не проти? — Світлана ледь торкалася устами його маленької голівки і втирала сльози, які скрапували дитині на чоло.
— Звісно, ні. Марк то й Марк. Це, по-моєму, римське ім'я. Так, римське. І мені здається, хлопчик із таким іменем буде сильним і ніколи не робитиме зла. Мені так чомусь здається. — Діераль поклала руку Світлані на плече і спостерігала за тим, як маля плямкає губами, шукаючи мамині груди, і невдоволено крутить носом, бачачи свої перші кольорові сни.
— Ви принесете його мені ввечері? — Світлана поцілувала сина й віддала його няні.
— Да. Вам у палату, — понесла дитину до зали і сказала ще щось, але ніхто того не почув.
— Скажи мені, Світлано, — Діераль штовхала возик перед собою і рахувала про себе кроки, — от постійно хочу тебе запитати, але ніяк не наважуся.
— Питай, — зупинилися біля ліфта.
— Ти казатимеш своєму чоловікові, що в тебе син?
— Ні. — Двері відчинилися, люди в кабіні розступилися. — І чому ти не запитала цього раніше? Ні, я не скажу, я розлучилася з ним, і ти знаєш, мені нічого від нього не треба, я тебе люблю, — повернула голову і подивилася Діералі в самі очі. — Чуєш? Люблю.
— Чую, — їй наверталися на очі сльози, але вона їх стримувала і вперто рахувала кроки. — Де'яносто вісім.
— Що? — заїхали до палати.
— Дев'яносто вісім кроків від твого ліжка до твого сина, може, сто. Зовсім небагато, він майже поруч.
— Так, це не так уже й багато, — Світлана скривилася і стиснула кулаки: їй було боляче, і вона цього навіть не приховувала. — Ти прийдеш увечері? — вкрилася ковдрою.
— Звісно, — глянула на годинник, — тепер піду. Мені ще треба підготувати для вас кімнату.
— Тут час тягнутиметься так довго, я знаю, ці маленькі стрілочки зажди вповільнюють ходу, коли ти на когось чекаєш і тобі навіть нема з ким поговорити, — вона знову почала схлипувати.
— Я знаю. Тільки я знаю ще й те, що час лікує. І для тебе зараз це головне. Я прийду, — вона поцілувала Світлану в уста і, прихопивши порожній пакет, вийшла з палати.
Була вже одинадцята година, і їй ще треба було дуже багато зробити й увечері знову прийти сюди. Коли Діераль вийшла з лікарні і сіла в маршрутне таксі, вона вперше за багато років відчула себе щасливою. Бо вперше за багато років поряд із нею була людина, і не одна людина, заради яких вона хотіла жити.
Розділ 57 (Chapter 57)
— Ну что, билеты на руках, можем отчаливать. — Кіріл барабанив пальцями по керму й нервово кусав губи.
— Ты заплатил нам за билеты? — Люда терла скроні. Поряд сидів Давид і злизував із долонь морозиво — воно розтеклося, і саме час було б викинути його на вулицю, але забирати в дитини морозиво — то марна справа, особливо коли воно стікає їй по руках і ти тільки встигай підхоплювати язиком його солодкі теплуваті краплини.
— Да, — вимкнув музику. — Я открыл вам рабочую визу в Британию, у меня там кореш живет. Оттуда сможете махнуть через океан. Но это, конечно, если возникнет такое желание.
— Подожди, я что-то не поняла, — Люда врешті забрала в Давида морозиво й, опустивши скло, викинула його на траву. На його невдоволене посапування сказала, що купить ще й більше не забиратиме, — что значит «вам открыл»? Ты с нами не поедешь?
— Нет, я не могу. У меня жена здесь. Я ей обещал, — потер носа, — да много всякого я ей обещал. Так что свинтить без нее было бы как-то неправильно, что ли. — Завів мотор. — Вещи вам на хрен не нужны, вас там встретят и первое время помогут. Да и некогда вещи собирать. — Машина виїхала на дорогу. — Эти звери на хвосте.
— Так мы что, сразу в аэропорт? — Люда обійняла Давида за плечі і просила його не витирати руки об сидіння.
— Да. Ехать минут сорок. Правда, это если пробок не будет, — вони під'їжджали до Південного мосту. — Вроде свободно. Сейчас мост проскочим, и все, там проще. А на трасу выйдем — я форсаж включу, долетим, — Кіріл криво всміхнувся і поглянув у дзеркальце заднього виду. — Он что, хочет меня в жопу поцеловать, мерин этот?
— Что там? — Люда озирнулася — синій мікроавтобус не тримав дистанцію, здавалося, ще трохи, і він зачепить бампер.
— От черт, — Кіріл підрізав білий «жигуль» і вискочив на другу смугу. Водій мікроавтобуса не чекав від нього такого нахабства та на деякий час відстав. Рожева вантажівка не зменшувала швидкості і тим самим не дозволяла «мерсу» знову прилаштуватися за Кіріловою машиною.
— Опять за нами, — увімкнув четверту швидкість. — Так, теперь держись! — Люді здалося, що її вдавило в сидіння якоюсь силою, і вона тільки встигала тихо скрикувати, коли поряд пролітали автомобілі, і здавалося, з одним із них чорний «БМВ» не встигне розминутися.
— Может, они просто шутят, ну, знаешь там, соревнование у них такое? Ты крут, а они хотят быть еще круче.
— Ага, мечтай! — різко крутнув кермо вправо. Переслідувачі зробили те саме. — На трассе главное — не какать. — Педаль газу вже лежала на підлозі, і здавалося, більше з цієї машини нічого вичавити не вдасться. — Это я сейчас разгоняюсь, еще чуток, и взлетим, — Люда міцно тримала Давида, а той, хоча й відчував, як шалено калатає мамине серце, спокійно дивився перед собою і з подивом для себе відчував, що колеса, здавалося, уже зовсім не торкаються дороги.
— Не отстают, — пальці змокли, і голову здавило так, що вона зараз лусне.
— Двести — не предел, — міцніше стиснув кермо, — только бы менты не нарисовались. — Його очі бігали як шалені — в дзеркальце, на дорогу, направо, на Люду, знову на дорогу. — А теперь — форсаж. — Щось клацнуло, і машину сильно кинуло вперед. Стрілка спідометра стрімко падала вниз. — А вот и мои двести двадцать. И шо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ukrainian dream «Последний заговор»», після закриття браузера.