Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Малий Дік був здібною дитиною. А Щасливець Річард мав демократичну вдачу. Як наслідок, малий Дік засвоїв від приватного вчителя за один рік те, що у школі забрало б три роки, а решту часу бавився на вільному повітрі. І ще хлопцеві здібності та батьків демократизм спричинили те, до Діка послано до останнього класу звичайної міської школи, щоб він теж навчився демократичності, потершися між синами робітників, крамарів, шинкарів та місцевих політиків.

У школі всі батькові мільйони не допомагали йому випередити з арифметики Петсі Гелорена, математичного вундеркінда, чий батько підносив мулярам цеглу, або написати диктанта краще за Мону Садгінетті, дочку вдови, що держала овочеву крамничку. І так само Дікові не було найменшої помочі з батькових мільйонів та з палацу на Ноб-Гілі, коли він скидав куртку й навкулачки, без раундів і без рукавиць до перемоги або до поразки бився з Джіммі Ботсом, Джіном Чоїнскі чи ще ким із тих хлопців, що за кілька років розлетілись по країні добувати слави й грошей на рингах як покоління блискучих боксерів, що його могло породити тільки Сан-Франціско, молоде, повне зухвалої мужності й завзяття місто.

Наймудріше, що міг придумати для сина Щасливець Річард, — це дати йому таку демократичну науку. В глибині душі Дік ніколи не забував, що він живе в палаці, повному челяді, і що його батько людина могутня й шанована. Та воднораз Дік спізнав ту демократію, що стоїть на власних двох йогах і борониться своїми двома кулаками. Він спізнавав її тоді, коли Мопа Сангінетті діставала за диктант кращу оцінку, ніж у нього. І тоді, коли під час гри на шкільному подвір’ї не міг наздогнати чи спіймати прудкого й верткого Берті Міллера.

І коли Тім Гаган усоте гатив його в заюшений ніс та розтовчені губи прямим ударом лівою чи під груди гаком правою, а він очманіло точився і хекав, аж у грудях свистіло, — тоді шкода було чекати допомоги від палаців та банкових рахунків. Тут годились тільки свої ноги і свої кулаки: або він, або Тім. Ото якраз тоді, в поту, в крові, в залізній упертості навчився Дік Форест не здаватись навіть у нерівному бою. З першого удару він чув, що перевага не його, але витримував усі удари, аж поки кінець кінцем згодилися, що не взяла нічия, хоча згода та прийшла лиш тоді, коли обидва попадали додолу, знесилені й запаморочені, і тільки плакали від злості й затятості. А після того вони здружилися і вдвох верховодили на шкільному подвір’ї.

Щасливець Річард помер того ж місяця, коли Дік закінчив школу. Тринадцятирічний хлопець зостався в світі з двадцятьма мільйонами доларів і без жодного родича, що міг би втручатись у його життя. Він був господар повного челяді палацу, парової яхти, стаєнь з кіньми та ще й розкішної літньої вілли на півдні півострова, в багатирській колонії біля Менлов. Тільки одним обтяжено його: опікунською радою.

Одного літнього дня Діка покликано до великої бібліотечної кімнати, де зібрались на першу свою нараду його опікуни. Їх було троє — усі літні люди, дуже багаті, усі правники, усі ділові партнери його батька. Коли вони стали викладати йому те, що хотіли, Дік відчув, що хоча вони й зичать йому добра, але порозумітися з ними навряд чи пощастить. На його думку, самі вони були підлітками занадто вже давно. А крім того, було очевидно, що якраз його, оцього підлітка, чия доля їх так турбує, вони не розуміють зовсім. Навіть більше — Дік з властивою йому впевненістю вирішив, що тільки він один у цілому світі може знати, чого йому треба.

Містер Крокет виголосив довгу промову, і Дік слухав його, як годиться, уважно й зацікавлено, киваючи головою щоразу, коли зверталися прямо до нього. Містери Девідсон і Слокем теж сказали своє, і він їх вислухав так само уважно. Поміж іншим, Дік дізнався від них, який статечний і чесний чоловік був його батько, а також яку програму вже склали його опікуни, щоб зробити і з нього такого самого статечного й чесного чоловіка.

Коли вони скінчили, Дік теж захотів дещо сказати.

— Я вже все обміркував, — заявив він, — і хочу спершу податися в подорож.

— На це буде свій час, любий мій, — лагідно пояснив йому містер Слокем, — Коли… ну, скажімо, коли ти підготуєшся до вступу в університет. Тоді якраз дуже корисно буде поїхати на рік за кордон… так, дуже корисно.

— Звичайно, — поквапився на поміч і містер Девідсон, завваживши сердитий вогник у хлопцевих очах та його губи, що мимоволі твердо стислися, — звичайно, ще й доти можна буде трохи подорожувати — під час шкільних вакацій. Мої колеги, безперечно, погодяться, що такі невеличкі подорожі під час вакацій теж були б корисні й бажані… звісно, під належним керівництвом і наглядом.

— Скільки, сказали ви, у мене грошей? — раптом спитав Дік начебто зовсім не до речі.

— Десь близько двадцяти мільйонів, за найскромиішим підрахунком, — ураз відповів містер Крокет.

— А що як я зараз захочу взяти сто доларів? — провадив Дік.

— Ну… тоді… гм… — містер Слокем озирнувся на колег, ніби просячи підказати.

— Тоді нам доведеться спитати тебе, навіщо тобі ці гроші,— відповів Дікові містер Крокет.

— А як я вам відкажу, — мовив Дік дужо повільно, дивлячись містерові Крокету просто в вічі,— що мені дуже шкода, але я волію не казати, нащо мені ті гроші?

— Тоді ти їх не одержиш, — ураз відповів містер Крокет, чи вже скорше відрубав трохи роздратовано.

Дік повільно кивнув головою, ніби запам’ятовуючи цю відповідь.

— Але ж, любий мій, — квапливо підхопив містер Слокем, — ти, звичайно, розумієш, що тобі ще рано доручати гроші. Порядкувати ними поки що будемо за тебе ми.

— Цебто я не можу взяти з них ані цента без вашого дозволу?

— Ані цента, — враз відрубав містер Крокет.

Дік замислено кивнув головою і промурмотів:

— Розумію…

— Звичайно, буде цілком природно і справедливо, щоб тобі давали скількись там на всякі дрібні витрати, — докинув містер Девідсон. — Скажімо, долар на тиждень чи, може, й два. Як підростатимеш, цю суму можна й збільшувати. А коли тобі вийде двадцять один рік, тоді ти, безперечно, будеш спроможний сам порядкувати своїми справами — радячись із нами, звичайно.

— А поки мені нема двадцять одного року, з усіх своїх мільйонів я не зможу взяти й ста доларів, щоб витратити, як мені схочеться? — запитав Дік покірливо.

Містер Девідсон почав був відповідати, добираючи заспокійливих виразів, але хлопець підняв руку: я, мовляв, ще не