Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

старшої школи біля району реалізації житлових проектів Роберта Тейлора якось сказав мені це, коли я писав статтю про освіту в містах. Він розповідав про труднощі з навчанням дітей, які виросли в бідності й недолі. Так само він міг говорити і про стан усього світу. Багато куточків світу — місць, про які ми рідко думаємо, не кажучи вже про поїздку туди, — неймовірно бідні. Ми повинні зробити їх багатшими; економіка каже нам, що торгівля є важливим інструментом для цього. Пол Круґман чудово підсумував страх перед глобалізацією, перефразувавши стару французьку приказку: «Кожний, хто не став соціалістом до тридцяти років, не має серця; кожний, хто залишається соціалістом після того, як йому стукнуло тридцять, не має голови». Ось що написав Круґман:

Коли ви купуєте продукцію, вироблену в країнах третього світу, вона зроблена робітниками з неймовірно низькою зарплатнею за західними стандартами і в препоганих робочих умовах. Кожний, кого не турбують ці факти, принаймні інколи, не має серця. Однак це не означає, що демонстранти мають рацію. З іншого боку, кожний, хто думає, що відповіддю на світову бідність є прямий виступ проти глобальної торгівлі, не має голови або вирішує її не мати. Антиглобалістський рух уже має на своєму рахунку величезний список випадків нанесення шкоди цим самим людям і претендує в цьому на першість[268].

Тенденція до розширення глобальної торгівлі часто вважається нездоланною силою. Це не так. Ми раніше вже йшли цією дорогою, однак світова система торгівлі була зруйнована війнами і політичною боротьбою. Один із періодів найшвидшого розвитку глобалізації був наприкінці ХІХ — початку ХХ століття. Джон Міклтвейт і Едріан Вулдридж, автори книги «A Future Perfect», зазначали: «Озирніться на сто років назад, і ви побачите світ, що за багатьма економічними показниками був більш глобальним, ніж нинішній. Тоді ви могли подорожувати без паспортів, золотий стандарт був міжнародною валютою, а технологія (автомобілі, поїзди, кораблі й телефони) робила світ неймовірно малим». На жаль, зазначили вони, «Та велика ілюзія розбилася на друзки на полях бою на річці Сомма[269]»[270].

Політичні кордони все ще мають значення. Уряди можуть зачинити двері перед глобалізацією, як вони це робили раніше. Це стане ганьбою і для багатих, і для бідних країн однаковою мірою.

Розділ 13
Економіка розвитку:
багатство і бідність націй

Давайте коротко поглянемо на життя Нашона Зімби, чоловіка двад­цяти п’яти років, який живе зі своєю дружиною й маленькою донькою в Малаві. Він безперечно дуже працьовита людина. Як описує журнал The Economist, він збудував свій дім: викопував глину, формував з неї блоки й висушував на сонці, щоб отримати цеглу. Він зробив собі цемент, також із глини. Він зрізав гілки, щоб зробити балки, й поклав на них стріху зі сизалю чи трави. Єдина промислова деталь — металева сокира. Працюючи самотужки й одночасно вирощуючи продукти для сім’ї, містер Зімба звів будинок, темний усередині, маленький, холодний узимку, спекотний улітку, із водопостачанням лише від тропічних дощів, що проходять крізь дах[271].

При всій такій роботі містер Зімба бідний. Його дохід 2000 року склав приблизно 40 доларів. І він навряд чи один такий. ВВП на душу населення в Малаві був менше 200 доларів на час написання тієї статті. Навіть нині загальне економічне виробництво в країні сягає лише 12 міль­ярдів доларів — приблизно половину економіки штату Вермонт. Щоб комусь наївному не здавалося, що таке існування до приємного просте, слід зазначити, що 30 % дітей у Малаві недоїдають, а більше двох дітей з кожних десяти вмирають, не досягнувши п’ятирічного віку.

Згідно з Продуктовою й сільськогосподарською організацією ООН, у світі мільярд людей не має достатньо їжі. Абсолютна більшість таких людей живе в країнах, що розвиваються, приблизно половина — в Індії та Китаї. Як таке може бути? У той час, коли ми можемо розщепити атомне ядро, здійснити політ на Місяць і розшифрувати людський геном, як може бути, що два мільярди людей живуть менш ніж на два долари в день?[272]

Коротка відповідь — що їхні економіки зазнали краху. В основі створення добробуту — процес використання ресурсів, включно з людськими талантами, і створення речей, що мають вартість для людини. Бідна економіка не призначена для цього. У своїй чудовій книзі про економічний розвиток «The Elusive Quest for Growth» економіст Світового банку Вільям Істерлі описує вуличну сценку в Лахорі, Пакистан:

Люди заповнюють ринки в старому місті, де проходи настільки вузькі, що натовп поглинає автомобіль. Люди купують, люди продають, люди їдять, люди готують їжу. Кожна вулиця, кожен прохід заставлений магазинами, кожен магазин заповнений людьми. Це приватна економіка зі значною динамікою[273].

Він також зазначає, що ця країна переважно неписьменна, погано забезпечена житлом і харчами. Пакистанський уряд зробив ядерну зброю, однак нездатен здійснити програму імунізації проти кору. «Чудові люди, — пише містер Істерлі. — Жахливий уряд». І саме цей жахливий уряд стає все небезпечнішим для решти світу. Ми можемо (ймовірно) безпечно ігнорувати Малаві. Але не Пакистан. Кожна країна має ресурси, принаймні мізки і наполегливу працю людей, що її населяють. Більшість країн, включно з найбіднішими націями на планеті, мають набагато більше ресурсів, ніж лише ці. У мене погані новини щодо цього: економісти не мають рецептів, як робити бідні країни багатими. Дійсно, в історії були вельми щасливі випадки, такі, як азійські «тигри» — Гонконг, Сінгапур, Південна Корея і Тайвань, економіка яких зростала більш ніж на 8 % щороку протягом майже тридцяти років. Китай та Індія провели чудове десятиліття, принісши поліпшення сотням мільйонів людей. Однак у нас немає перевіреної формули розвитку, яку можна було б поширювати від однієї