Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

З іншого боку, ми добре розуміємо, що робить багаті країни багатими. Якщо скласти каталог публічних політик, спільних для функ­ціональних економік, то в поле нашого зору потрапить запитання з розряду здорового глузду, поставлене Нобелівським лауреатом Дуґласом Нортом: «Чому б бідним країнам просто не здійснювати політик, що ведуть до збагачення?»[274]

Нижче наведено приклади таких вдалих політик, а в деяких випадках — ще й щасливі географічні дарунки, які, на думку економістів, що займаються питаннями розвитку, якраз і зумовлюють відмінності між процвітаючими й животіючими націями.

Ефективні урядові інститути. Щоб розвиватися і процвітати, країні потрібні закони, виконання законів, суди, основна інфраструктура, уряд, здатний збирати податки, а також здорова повага громадян до всіх цих речей. Інститути такого типу — це рейки, по яких рухається капіталізм. Вони повинні бути достатньо чесними. Корупція — не просто незручність, як її часом подають: це рак, що спотворює розміщення ресурсів, стримує інновації й відлякує іноземні інвестиції. У той час, як ставлення американців до свого уряду лежить в діапазоні від байдужості до ворожості, більшість інших країн хотіли б, щоб їхні уряди були такими ж хорошими, як зазначав оглядач міжнародних справ New York Times Томас Фрідман:

Я брав участь у семінарі два тижні тому в Університеті Нанкін у Китаї, й усе ще чую, як молода студентка-старшокурсниця вимагала відповіді на своє запитання: «Як ми можемо покінчити з усією нашою корупцією?» Чи знаєте ви, що ваша середня китаянка віддала б, щоб її столиця була схожа на Вашингтон із його достатньо чесною й ефективною бюрократією? Чи знаєте ви, наскільки незвичайними ми виглядаємо у світі, коли не мусимо платити бюрократам за отримання найпростішого дозволу?[275]

Зв’язок між урядовими інститутами й економічним розвитком став приводом для розумних та інтригуючих досліджень. Економісти Дарон Аджемоґлу, Саймон Джонсон і Джеймс Робінсон висловили гіпотезу, що на економічний успіх країн, що розвиваються, які раніше були колонізовані, вплинула якість інститутів, які залишили після себе колонізатори[276]. Європейські країни здійснювали різні політики колонізації в різних частинах світу залежно від того, наскільки гостинною була територія для поселень. У тих місцях, де європейці змогли осісти без серйозних труднощів, як, наприклад, у Сполучених Штатах, колонізатори створили інститути, що справляли позитивний і довготривалий вплив на економічний розвиток. Там, де європейці не могли з легкістю осісти через високий ступінь смертності від хвороб, як у Конго, колонізатори просто зосередилися на найшвидшому вивезенні додому максимальних обсягів цінностей, що привело до створення того, що ці автори називають «екстрактивними державами».

Ці дослідження охопили шістдесят чотири колишні колонії і ви­явили, що принаймні три чверті відмінності в їхньому нинішньому добробуті можна пояснити відмінністю їхніх інститутів управління. Своєю чергою,, якість цих урядових інститутів пояснюється, принаймні частково, початковою структурою осілості. Законодавчі витоки колонізаторів — британців, французів, бельгійців — мали незначний вплив (хоча британці виглядають краще, бо намагалися колонізувати більш дружні для поселення території).

В основному хороше врядування має значення. Світовий банк склав рейтинг 150 країн за шістьма широкими показниками управління, такими як підзвітність, регуляторний тягар, верховенство права, хабарі (корупція) тощо. Виявлено чіткий причинно-наслідковий зв’язок між кращим урядуванням і кращими результатами розвитку, як-от вищі доходи на душу населення, нижча дитяча смертність і вища письменність[277]. Ми не повинні любити Службу внутрішніх доходів, однак зобов’язані віддати їй, хоча й вимушено, належне.

Права власності. Приватна власність може сприйматися як притаманна багатим, але насправді вона може справляти вирішальний вплив на бідність. Розвинений світ сповнений прикладів неформальних прав власності — будинки чи підприємства, збудовані на землі, що перебуває у комунальній власності або придбана урядом і забута (типу селищ із бараків на околицях багатьох міст). Сім’ї та підприємці роблять значні інвестиції у свою «власність». Однак є радикальна відмінність між їхніми активами й активами у світі, що розвивається: ті власники не мають законних прав на свою власність. Вони не можуть легально здати її в оренду, розділити, продати чи віддати членам сім’ї, а найважливіше те, що вони не можуть використати її як фінансову заставу для отримання капіталу.

Перуанський економіст Ернандо де Сото переконливо доводив, що неформальні структури власності такого типу не можна ігнорувати. На його думку, загальна вартість власності, що перебуває в розпорядженні, але не є легальною в країнах, що розвиваються, становить понад дев’ять трильйонів доларів. Це величезне фінансове забезпечення, що марнується, або, як він каже, «мертвий капітал». Для того, щоб показати цю цифру в перспективі, скажемо, що це у 93 рази більше, ніж обсяги допомоги для розвитку, яку багаті країни надали країнам, що розвиваються, за останні тридцять років.

The Economist розповідає історію малавійської пари, що займається забоєм кіз. Оскільки бізнес просувається добре, вони хочуть його розширити. Однак, щоб це зробити, їм потрібні інвестиції в розмірі 250 доларів — на 50 доларів більше, ніж середній річний дохід на душу населення в Малаві. Ця пара «володіє» будинком, що вартий більше, ніж ця сума. Чи можуть вони взяти кредит під свою землю і бунгало, яке вони на ній побудували? Ні. Будинок стоїть на землі «загального користування», що не має формального статусу. Ця пара має контракт, підписаний головою села, однак не затверджений судом. The Economist продовжує:

Близько двох третин землі в Малаві перебуває в подібній власно­сті. Люди зазвичай обробляють ту землю, яку обробляли їхні предки. Якщо виникають суперечки за межу, їх вирішує сільський голова. Якщо сім’я чинить усупереч правил племені, голова може відібрати її землю й віддати комусь іншому[278].

Ці неформальні права власності — як бартер: вони добре працюють у простому аграрному суспільстві, однак, на жаль, непридатні в умовах складнішої економіки. Погано, що бідні країни є бідними, але значно гірше, що їхні найцінніші активи використовуються значно менш продуктивно, ніж