Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Що, і Донбас проголосував «за» [на референдумі про незалежність України]?

Окрема армія не потрібна. Чому б то ми мали захищатися від наших братів із Росії та Білорусі?

Більшість національних держав не є етнічно чи лінгвістично однорідними; наприклад, Ельзас-Лотарингія входить до складу Франції, Каталонія — Іспанії, а Південний Тіроль — Італії. Проте згадані національні держави із громадянською дефініцією національності існують давно, вони є членами Європейського Союзу, де кордони всередині Шенгенської зони важать небагато. Російська ж ідентичність залишається примордіальною, етнічною і ґрунтується на мові та культурі, а отже, більше нагадує Європу до Другої світової війни. Країни, що визначають власні ідентичності таким чином, прагнуть об’єднати носіїв однієї мови — чи то німецької у 1930-х роках, чи російської нині.

Донбас, як і Крим, завжди мав амбівалентні стосунки з рештою України. Теодор Фрідґут, який писав за два десятиліття до теперішнього конфлікту, констатував, що після більшовицького перевороту 1917 року питанню «про приналежність [регіону] радше до Росії, а не до незалежної України судилося відіграти центральну роль у політиці на Донбасі»[702]. У часи великих зрушень довкола питання про лояльність Донбасу виникала напруга. У 1918 році більшовиками була створена «Донецько-Криворізька радянська республіка» (ДКРР), що претендувала на автономію у складі Радянської Росії, проте Ленін наполіг на приналежності її території Радянській Україні. Свого часу до цих фактів апелював Путін, намагаючись довести, буцімто Ленін змусив Донбас приєднатися до України[703]. На Донбасі було 33 пам’ятники провідникові «ДКРР» Артему (Федору Сергєєву), у тому числі в центрі Донецька.

У першій половині 1990-х років донбаські еліти організували страйки шахтарів, намагаючись залякати президента Леоніда Кравчука закликами до дострокових президентських виборів у 1994 році, а під час парламентських виборів того самого року відбувся місцевий референдум щодо статусу регіону. На референдумі 80% учасників підтримали федералізм, 87% погодилися з тим, що російська мова мусить стати другою державною мовою, а понад 89% виступили за приєднання України до економічного союзу СНД та парламентської асамблеї країн Співдружності. Під час Помаранчевої революції в Сєвєродонецьку відбувся профедералістський з’їзд, учасники якого погрожували сепаратизмом і вимагали федеративної України з автономним статусом для регіонів сходу та півдня. Упродовж Євромайдану цей регіон перебував на передньому краї ворожої до нього активності, котра переросла у збройне протистояння після втечі президента Януковича та прямого втручання Росії.

Починаючи з 1870-х років, Донбас масово заселяли росіяни зі Смоленської, Тульської та Курської губерній, оскільки місцеве населення «не бажало займатися фабричною роботою». У 1884 році людність місцевого походження становила лише чверть мешканців Юзівки (майбутнього Донецька), натомість 71% прибув із суто російських регіонів. Російське село стало основним джерелом «постачання людської маси для зосередження пролетаріату в другому після центральних промислових регіонів Росії навколо Москви та Санкт-Петербурга» осередку[704]. Згідно з переписами населення 1871 та 1897 років, «росіяни» («русские») становили відповідно 82,5% та 73,1% населення Донбасу. Але це відбувалося лише тому, що термін «росіяни» охоплював три східнослов’янські народи, оскільки українці та білоруси офіційно не визнавалися окремими етнічними групами. Втім, саме українці (означені як «малороси») складали у регіоні три чверті так званих «росіян».

У липні 1917 року в самому місті Юзівка мешкало 32 тисяч росіян та 10 тис. євреїв. Українці були третіми за чисельністю — їх налічувалося 7 тис. Між 1884 і 1923 роками частка росіян в етнічному складі Юзівки зменшилася з 87% до 54% завдяки зростанню єврейського населення до 38%. Але українці й у 1923 році становили лише 7% мешканців міста. У пору воєнного протистояння на теренах колишньої імперії українські селяни повернулися з індустріальних центрів до своїх сіл, де на початку 1920-х років багато з них стали жертвами масового голоду.

Донецьк «був переважно російським упродовж усього свого існування» і «залишався [в етнічному та мовному плані] російським, попри [українське] оточення». Тож і наприкінці XX століття нащадки переселенців із Росії вважали місто своєю домівкою та, на відміну від ситуації в балтійських країнах, не сприймалися сусідами-українцями як чужинці[705]. Найбільшу частку етнічних росіян у краї (43%), зафіксував останній радянський перепис населення 1989 року.

У часи конфліктів, що слідували за революцією 1917 року, населення Донбасу найбільше підтримувало анархістський селянський рух Нестора Махна, а в другу чергу — більшовиків. Під час виборів до Всеросійських установчих зборів останні отримали 40% голосів, а есери та меншовики — відповідно 18% і 7%. Більшовики втішалися на Донбасі високою підтримкою, тоді як в Україні загалом вона не перевищувала 10%. Висока підтримка