Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Документальні джерела не свідчать про активність українських політичних партій на шахтах чи заводах Донбасу напередодні та під час революції. Українські партії активно діяли на Харківщині та в інших сусідніх губерніях, проте Донбас «був оплотом російської соціалістичної активності, а не українського націоналізму»[707]. Слабкість українського націоналізму тут була характерною і для доби незалежності України.

Цікавим аспектом історії Донбасу є питання, чому українські селяни рідше за селян із центральної Росії шукали роботу на копальнях і заводах. Українські партії здобули певну підтримку на теренах, де функціонували земства, але були відсутні на вугільних шахтах. Українські селяни вважали копальні «і етично, й етнічно чужими». Вони були переконані, що шахти тьмяні, замкнуті, запилюжені, повні диму та сліпучого жару із вагранок[708].

На відміну від Донбасу, на фабрики Москви переважно наймалися росіяни з навколишніх сіл, позаяк «вони залишалися у знайомому оточенні, яке розмовляло російською мовою, складалося із православних християн за вірою та базувалося на доволі уніфікованій селянській культурі»[709]. Українських же селян використовували у царській Російській імперії як страйколамів, бо вони вважали шахтарів «спроможними на будь-яку мерзоту». Селянки лякали ними дітей, розповідаючи на сон грядущий історії про привидів-вуглярів. В уяві частини українських селян шахтарі були брудними, невіруючими брехунами, «здатними вбити людину за пару копійок»[710]. У 1925 році, на піку процесу «коренізації», українці становили лише 19,1% і 19,4% відповідно серед металургів і шахтарів. І нині, багато десятиліть потому, негативні стереотипи наповнюють взаємні уявлення обох сторін конфлікту на Донбасі.

Присутність значної кількості російських мігрантів на Донбасі зробила радянську політику українізації 1920-х років непопулярною. На перший погляд, все виглядало зовсім інакше: кількість російськомовних шкіл у регіоні зменшилася з 92% до 11%. Проте цей успіх був «суто поверховим», оскільки поширення української мови породжувало сильний опір, ба навіть ворожість[711].

Трансформація радянської національної політики на початку 1930-х років і Голодомор «покінчили з українізацією і привели Україну під пряме керівництво Росії»[712]. Донбас був одним із регіонів, які найбільше постраждали від сталінських злочинів проти людяності, зокрема, репресії викосили й місцеву комуністичну еліту та комсомол. Під час «великого терору» 40–50 тис. Із 267 тис. арештів, здійснених у радянській Україні, припало на Донбас[713]. Гіроакі Куромія пише, що в 1930-х роках усіх етнічних українців на Донбасі вважали потенційними «сепаратистами і ворогами», а перший секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович, один із архітекторів Голодомору, «полюбляв твердити, що кожен українець — потенційний націоналіст»[714].

Після Другої світової війни на Донбасі відбувалося «драматичне скорочення рівня прихильності до української мови»[715], яке тривало до 1991 року, і це становище не змінилося в незалежній Україні. Радянська національна політика прагнула «міцніше прив’язати Україну до РРФСР, підтримавши російський складник її прикордонних районів»[716], тож російське населення Донбасу перевершувало частку етнічних росіян у Латвії та Естонії. Українська стала мовою меншини в Донецьку, Луганську та Одесі, а частка етнічних українців у цих трьох містах та в Харкові була дуже низькою. Частка українців, які під час радянських переписів називали українську мову рідною, знизилася, а тих, хто називав рідною російську, зросла майже до 88% від міського населення Донбасу.

«Донецький басейн являє собою крайній випадок»[717] абсолютного зниження кількості українського населення, носіїв ідентичності та мови. Водночас на сході та півдні України, особливо на Донбасі, оселилося чимало росіян. Богдан Кравченко вважає, що некваліфіковані українські робітники не могли конкурувати з російськими мігрантами, які отримували найкращі позиції в економіці. Українській ідентичності також загрожували міжетнічні шлюби й двомовність та тиск з метою асиміляції[718].

Місто Юзівка було стратегічно настільки важливим, що його у 1924 році було перейменовано на Сталін, а в 1929 році на Сталіне, і це ім’я воно носило до 1961 року. Однак ще важливіше те, що Донбас був «коридором», безпосередньо пов’язаним із Москвою