Читати книгу - "Чорний Загін"

Я кулею вилетів з намету. За мною вийшли Мовчун і Гоблін. Мене переповнювала лють, хоча їхня реакція мене не здивувала. Тепер, коли повстанців було розбито, не залишалося причин порушувати присягу вірності. Вони почувалися, як свині біля повного корита. Питання добра і зла видавалися їм дурнею. Кого таке могло обходити?

Було ще доволі рано, день після битви. Я погано спав і був суцільним клубком нервів. Я енергійно крокував, намагаючись позбутися нервової напруги. Гоблін почекав на відповідний момент і коли я вже заспокоївся, перегородив мені шлях. Мовчун стояв неподалік і спостерігав за нами.

-- Може поговоримо? – запитав Гоблін.

-- Я вже наговорився. Ніхто не слухає.

-- Ти занадто любиш сперечатися. Ходи, сядемо он там.

Он там виявилося купою спорядження біля багаття, де хтось куховарив, а інші грали в Тонк. Звична компанія. Вони поглянули на мене краєм ока і знизали плечима. Мені здалося, що вони всі стривожені. Їх турбувало, чи не з’їхав я з глузду.

Гадаю, якби рік тому хтось з них поводився так, як я зараз, я б відчував те саме. Це було щире збентеження і турбота про побратима.

Їхня тупість дратувала мене, однак це роздратування не могло тривати довго, бо приславши Гобліна, вони довели, що хочуть мене зрозуміти.

Гра продовжувалася; спочатку тихо і понуро, та потрохи оживилася, коли вони почали базікати про минулу битву.

-- Док, що вчора трапилося? – запитав Гоблін.

-- Я вже все розповів.

-- Може повториш ще раз? – запропонував він лагідним тоном. – Докладніше.

Я знав, що він робить. Невеличка психічна терапія, основана на припущенні, що від довгого перебування поблизу Леді, я звихнувся розумом. Він мав рацію. Я таки звихнувся. А ще в мене відкрилися очі, що я й спробував пояснити йому, ще раз переказавши вчорашні події, використовуючи всю свою майстерність, набуту під час написання цього Літопису, сподіваючись переконати його, що моя позиція раціональна і моральна, а всі інші помиляються.

-- Бачили, що він втнув, коли хлопці з Весла спробували оточити Капітана? – запитав один з картярів. Вони пліткували про Ворона. Я про нього зовсім забув. Я нагострив вуха і вислухав кілька історій про його шалений героїзм. Якщо вірити їм, то Ворон врятував життя кожному в Загоні принаймні раз.

-- До речі, де він? – хтось запитав.

Всі похитали головами.

-- Мабуть, вбили, -- припустив хтось. – Капітан відправив похоронну команду. Гадаю, що ввечері ми побачимо, як його ховають.

-- А що з малою?

-- Знайдеш його, то знайдеш і її, -- фиркнув Елмо.

-- До речі про малу. Бачили, що трапилося, коли хтось спробував влупити по другому взводу разючим закляттям? Дивна справа. Мала поводилася так, немов нічого не трапилося. Всі інші впали, як підкошені. Вона виглядала дещо спантеличеною, а тоді потрясла Вороном. Той встав, бам, і давай рубати далі. Вона їх всіх привела до тями. Так немов чари на неї не діяли, чи що.

-- Може це тому, що вона глуха, -- сказав хтось інший. – Може чари схожі на звук.

-- Та біс його знає. Трохи шкода, що вона не вижила. Я вже якось звик, що вона вештається під ногами.

-- І Ворона шкода. Старий Одноокий боявся при ньому махлювати.

Всі засміялися.

Я поглянув на Мовчуна, який підслуховував нашу з Гобліном розмову. Я похитав головою. Він підняв брову. За допомогою жестів Сонечка я сказав йому, Вони живі. Він теж любив Сонечко.

Мовчун піднявся, став позаду Гобліна, кивнув мені головою. Він хотів поговорити наодинці. Я позбувся Гобліна і пішов за ним.

Я пояснив, що бачив Сонечко по дорозі назад після нашої з Леді ризикованої пригоди, що я підозрював, що Ворон дезертував і скористався єдиним шляхом, за яким, як він гадав, не спостерігали. Мовчун насупився. Він хотів знати навіщо.

-- І гадки не маю. Але сам знаєш, як він поводив себе останнім часом. – Я й словом не згадав про своє видіння чи сни, які зараз здавалися мені якоюсь вигадкою. – Може ми йому надоїли?

Мовчун посміхнувся посмішкою, яка говорила, що він не повірив жодному моєму слову. Він зітхнув, Я хочу дізнатися навіщо. Що ти знаєш? Він вважав, що я знаю про Ворона і Сонечко найбільше за всіх, бо я завжди вишукував всякі подробиці, щоб записати їх у Літописі.

-- Я не знаю нічого, чого б ти не знав. Найбільше він крутився біля Капітана і Корнішона.

Він задумався секунд на десять, а тоді показав жестами, Осідлай двох коней. Ні, краще чотирьох. Візьми трохи їжі. Нас може не бути кілька днів. Йду попитаю людей. Його поведінка не допускала жодних дискусій.

Я був не проти. Я обмірковував таку поїздку ще під час розмови з Гобліном. Та тоді я лишився цієї ідеї, бо не міг придумати, як мені відшукати слід Ворона.

Я пішов до сторожової застави, куди Елмо минулої ночі завів коней. Чотирьох коней. На мить я задумався, чи бува дійсно не існує якась вища сила, яка керує нами.

Я намовив двох хлопців осідлати коней, а сам пішов вициганювати провіант від Корнішона. Це було нелегко. Він вимагав особистого дозволу Капітана. Нарешті вдалося домовитися, коли я погодився згадати його у Літописі.

В самому кінці переговорів до мене долучився Мовчун. Коли ми закріпили припаси на коней, я запитав:

-- Довідався щось?

Той відповів, Тільки те, що Капітан щось знає, але не хоче ділитися. Гадаю, це має відношення скоріше до Сонечка, ніж до Ворона.

Я фиркнув. А на маєш… Капітанові спало на думку те саме, що й мені? Й до того