Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Здавна на Україні був звичай: усі, хто заходили до хати, мали подивитися на покуть, де розташовувалися ікони, привітатися з святими, вшанувати оселю, показавши, що  в душі немає лихих намірів, - і пильно дивлюсь на Саїда. Не витримав, вийшов.– У кого були лихі наміри, той не міг залишатися в хаті, виходив, - і ще на п’ять хвилин розповідь  про рушники, якими оздоблювали образИ. Вже коли вийшли усі з хати – Саїда ніде не було. Користуючись випадком, завела у сусідню хату, дала слово місцевому хатньому знавцю ( тітка, дивлюсь, рветься поговорити), а сама до телефону, дзвоню прямо Тітову:

—    А  якого лішого  ви, премногоуважаємий Роман Павлович, не  сказали мені, що серед цих туристів буде Саїд? Мене трусить, а мені хвилюватися не можна! А хто вагітну образить, від тарганів не відіб’ється! (реально, прикмета така)

—    Проводь екскурсію й не панікуй, королева тарганів. За тобою стежить охоронець, нічого не відбудеться, не створюй цунамі на пустому місці! – по голосу чую – не в дусі, а тут я тарганами лякаю.

—    А якщо цьому чорноокому заманеться мене  свиснуть, тоді що? – реально боюсь.

—    Не заманеться. У нас з ним однакові смаки. Я більш, ніж певен, що його труситиме від спілкування з тобою, - це типу образив? Так і не допетрала. Зате шкірою відчула погляд – зирк, о, намалювався Саїд а то вже почала переживати, куди подівся.

Повела  своїх екскурсантів до церкви святого Михаїла. Арабка багато питала про іконостас, свічки, чому я хусточку на голову при вході зав’язала на голові.  У мене взагалі склалося враження, що уся ця екскурсія була реально потрібна одній цій жінці. А мужики так, для блізіру, підтанцьовка. Пізніше таки переконалася, що чуйка у мене ого-го! Арабка виявилася сестрою Саїда – Айше. А їм без чоловіків кудись, та ще й в чужій країні – зась. Айше заманулося культуру нашу повивчати. Мені ж не шкода, нехай окультурюється.

Далі в програмі була церковнопарафіяльна школа. Я їм про парти-лави дерев’яні, про предмети, що викладалися, про різочки при вході, як їх ретельно вимочували у ропі, щоб шмагали вредних учнів якісно,  Айше про рахівницю питала.

—    То калькулятор ХІХ століття і  початку ХХ-го.  Для підрахунку  ця штукенція.

—    А як нею користувалися, можете розповісти? – ото вже ж цікава тьотка.  А я в цьому питанні, скажімо так, не компетентна. Плаваю, як кізяк на поверхні- по волі хвиль, яких нема. Кажу: «Зараз попрошу завідуючого школою, щоб розповів», але відчуваю, як чиясь міцна, немов сталева рука, схопила мене за зап'ясток. Підводжу очі – Саїд, і хто б сумнівався.

—    Не треба кликати. Я  розкажу сам! – оба-на, навіть не російською, а українською, чистою… Я в ауті на  десять хвилин, поки він показував Айше, як порахувати сотні, тисячі й більші числа за допомогою дерев’яних кістяків на рахівниці.

—    А що за цирк з перекладачем, коли ви  мову знаєте? – іноді я те, що думаю, говорю. Треба вчитися мовчати.  У середні віки смоли б до самого шлунку точно налили, а у племені майя золотом рота запечатали.  Як добре, що ХХІ століття й Україна!

—    Я і сестра знаємо мову, але ж  її колеги не знають. Нерівні умови. Про Ніну правда, що заміж вийшла? – от йому Ніна не йметься.

—    А що, Роман Павлович Тітов не доклав?  Дивно!  - господи, як  йому не соромно так дивитися? Немов я  голісінька перед ним стою. А я ж дуже пристойно одягнена, на всі ґудзики застебнута, комірець до підборіддя аж.

—     Ти теж непогано розказуєш.  Англійську мову знаєш? – нахабно і з розгону. Відчула, що відповідь важлива, але в яку сторону вітер віє – роздери. Скажи «Знаю» - і поцупить, скажи «Ні», подасть заяву Тітову, що некомпетентну екскурсоводку підсунув.  Вирішила перти напролом, як косолапий після довгої сплячки:

—    Знаю! Я багато чого знаю.  За нами стежать, поцупите, так  легко, як з Ніною не обійдеться. Вам я не підходжу однозначно: вагітна й маю нареченого. То Нінка мовчала, я так репетувати буду, що вуха закладе. Вмію битися, - розуміла, що лякаю їжачка голим задом, але що ж робити – хочеш жити, треба вміти вертітися, в моєму випадку – молоти різноманітну чухню сивої кобили.

—    Проводь далі екскурсію! Переконала! – і либиться. Ну от як зрозуміти, що у нього на умі? Страшна людина! Зроблю прототипом  наступного роману! Стовідсотково виграшний типаж!

Поки ми так гомоніли «по душам» з Саїдом, Айше й чоловіки напилися води з кринички й понабирали у пляшечки – вона ж бо тут свята, намолена.

—    Перед вами  дерев’яна церква святої Параскеви із села  Зарубинці Черкаської області. Висота будови - двадцять метрів. Звели її у середині 18 століття. Погляньте на одвірки та вікна – вони різьблені. Дерев’яний іконостас.  У церкві є ікона  Божої Матері, яка вважається чудотворною - що побажає людина, те й  виповниться.

Віри іншої, мусульмани, але як почули, що чудотворна, пішли шепотіти свої сокровенні бажання. Цирк і годі! Богородиця на іконі тонко й майстерно виписана, немов  ласкаво й печально усміхалася. Я теж красава – побажала, щоб у моєї дитини був гарний і достойний тато. Хто б сказав – не повірила, що ця система так стрімко працює. Лише вийшли на вулицю й очі  звикли до  сонячного світла після напівтемряви  тісної церкви – Соколовський власною персоною. Прилетів на крилах любові, як Пегас недорізаний:

—    Кутузова, зараза, ось ти де, - і потіг мене вбік для  пристрасної приватної розмови. Дивлюсь, налаштований сваритися. Ну то й у мене все всередині кипить, нема на кому зло зігнати. Не було, точніше. Ярославчик, ти саме вчасно. Я екскурсантам:

—    Ван моментс! – а сама  шиплю на того холопа: - Я на роботі! Якого біса ти сюди приперся, йолоп?

—    І вона ще питає? Твій вітчим  мощно пресонув мого батю! І мій предок заявив, що  я маю  з тобою одружитися. Воно тобі реально усе це треба? Пішла б втихаря аборта  зробила й не гемороїла купу народу!

Не хотілося б зараз перед людьми ганьбитися, але якщо варіантів більше нема – від такого не вмирають, можна й шухер підняти невеличкий.