Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Я була лише юною дівчиною, відірваною від свого батька і своєї батьківщини.

— Яка мала пережити багато страждань!

— Маєте рацію, Етьєне. Найгіршим з усього стала смерть Віталія, який пішов від нас, а мене не було біля нього. На щастя, там були ви, ви, Розен і Аранк.

— Розкажіть нам про себе, сержанте Лєпін, — попросила Дельфін. Повернувшись із війни, ви знайшли Розен? Одружилися з нею?

Чоловік схилив голову на свою тремтячу руку.

— Так, вона чекала на мене, і ми все ж одружилися, незважаючи на незгоду мого брата, й ми поселилися на сусідній із ним земельній ділянці.

У старого змокріли очі, він крадькома витер їх зворотним боком рукава.

— На жаль, наше щастя було швидкоплинним. Розен забрав іспанський грип. Вона була вагітною.

Розчулена, Олена поклала свою руку на його.

— Етьєне, мені невимовно шкода! Я часто думала про неї, особливо про нашу нічну втечу, коли вона переодягла мене в черницю. Я двічі писала їй, щоб подякувати за те, що вона погодилася стати хрещеною матір’ю нашому сину. Ми з Александром хотіли побачити її. Тепер розумію, чому мої листи повернулися.

— Після її смерті я поїхав на канадський захід.

— Ви довго там жили?

— Після п’яти років поневірянь мені захотілося повернутися жити в Амос. Абітібі — мій дім.

— Ви спілкувалися з Аранком?

— Ні, після смерті сестри він теж пішов. Вибрав Манітобу. Я випадково дізнався, що він там одружився.

— Усе це так далеко! — прошепотіла Олена.

— Я був упевнений, що одного дня Віталій приведе вас до Спіріт Лейку, — сказав їй Етьєн, — і настав час вам приїхати. Сил у мене лишається все менше. Повернувшись із Ванкувера, протягом багатьох років я на день його смерті, який також є днем його народження, ішов покласти квіти на його могилу, розказував йому про ваші успіхи. Та за довгі роки кладовище зникло у високій траві та кущах. Знаєте, що на місці, де колись стояв табір Спіріт Лейк, відкрилася сільськогосподарська школа?

— Так, мені казали.

— Тож історія інтернованих тут людей зникла в колективній амнезії народу, вкритого плямами забуття, — додав Ентоні.

— Довгий час я хотіла себе переконати, що мій молодший брат повинен спочивати там, де за ним прийшла смерть у день, коли йому виповнилося дванадцять років. Та сьогодні, майже дійшовши до кінця свого існування, в мене виникло бажання забрати його ближче до себе, щоб ми могли лежати поруч на нашому вічному спочинку. Я вирішила провести ексгумацію його тіла, і відтепер Віталій спочиватиме на кладовищі Нотр-Дам-де-Неж, де вже двадцять років на нас чекає Александр.

— Саме дідусева смерть спонукала вас кинути кар’єру? — запитала Дельфін.

— Так. Александр був моїм імпресаріо, і ми разом об’їхали весь світ. Ти їздив із нами, Ентоні, аж доки не досяг віку, коли мав іти до коледжу.

— Я пам’ятаю. Мені було дванадцять років, коли я почав класичну освіту в Монреалі. Ви записали мене до нового коледжу Жан-де-Бребьоф у вересні 1928 року. Дідусь Едмон, який став удівцем за рік до цього, був радий поселити мене в себе на час мого навчання. І він ніколи не згадував, що мав колись магазин в Амосі.

— Після процесу над їхнім сином, — пояснила Олена, — Лявальєри продали магазин. Вони воліли не повертатися в Абітібі. Без сумніву, це місце нагадувало б їм про неприємні періоди їхнього життя.

— А Антон, ваш батько, ви знайшли його? — захвилювався Етьєн. — Ви так на нього чекали.

— Щойно ми прибули до Англії, я пішла в нотаріальну контору, де тато призначив нам зустріч. Останній раз, коли правник бачив його, було за тиждень до того, як ми з Віталієм сіли на корабель до Америки, і після того вже не бачив. Метр Ґерлі порадив нам піти в його банк. Я дала йому нашу лондонську адресу, і він пообіцяв, що повідомить нас, якщо Антон дасть хоч якийсь знак, але так і не повідомив.

— Ви пішли до банку?

— Так, і здивувалися, коли дізналися, що батько зняв майже всі гроші за рік до нашого від’їзду із Саутгемптона. Облігація на пред’явника, яку він нам дав, було останнім, що там лишалося.

— Тож ви так і не знайшли батька й не дізналися, що він зробив із грішми?

— Ні. Кілька років по тому мене запросили з виступом до Відня, і я скористалася нагодою, щоб відвідати Калуш. Наше бідне місто було вщент зруйноване. Згідно з муніципальним реєстром, Антон Ловенець помер незадовго після початку війни, коли російські війська рушили з боями в Україну.

— Тож, відправивши вас до Канади, він урятував вам життя.

— Так, любий тато!

— Чи вдалося йому продати свою фабрику? — запитав Ентоні.

— Жодного документа щодо цього немає. Ми з Александром ходили на те місце, де була фабрика. Від будівель зосталися лише купи щебеню, а земля в зруйнованому місті нічого не коштувала.

Підійшов офіціант, щоб запропонувати їм каву чи діжистив.

— Може, перейдемо в салон, — запропонувала Олена. — Моїм старим кісткам буде комфортніше у зручному кріслі. Вашим також, Етьєне.

Усі погодилися.

У салоні фоном грав піаніст. Побачивши знаменитість, підвівся, щоб привітати її. Відвідувачі відреагували на її появу гучними аплодисментами. Усі чули про виступ у церкві Ля Ферм на Великдень і, заінтриговані містичним приводом до її приїзду в Абітібі, коментували кожен на свій лад.

Олена з компанією пішла вглиб зали, до каміна, у якому потріскували кедрові поліна. Вона накинула на плечі вовняну шаль і прийняла від бармена скляночку шеррі.

— Тож, — повела далі Дельфін із того місця, на якому вона зупинилася, — ви так і не дізналися, що сталося зі статками вашого батька?

Олена неуважно роззирнулася.

— Ні. Багато статків загубилося на війні. На щастя, Толя знайшов акцію на пред’явника, і ці гроші дозволили нам жити в очікуванні, коли моя кар’єра скрипальки дасть нам засоби для існування, а потім і комфортно облаштуватися завдяки Александру, з якого вийшов прекрасний імпресаріо.

— Мене інше цікавить, — сказав сержант Лєпін. — Чи заарештували Ганса Фраймана за вбивство Петра?

— На нього було видано мандат на затримання, та, думаю, він перейшов на американський бік разом із сім’єю, перш ніж його затримали. Його так і не знайшли.